Частина 15. Майор Кортес

Човен, який привіз майора Кортеса, не відрізнявся від десятків інших вантажних суден, що щодня стикувалися до Академії. Сірий, подертий, із ледь помітними слідами старих позначок флоту. Такий самий непоказний, як і його пасажир.

Зорич спостерігав за стиковкою з вікна своєї каюти. Айзек попередив його за годину: «Прибуде твій новий наставник. Зустрінь його в ангарі. І не суди з першого погляду».

Коли трап опустився, Зорич побачив чоловіка, який вийшов першим.

Він був невисоким, сутулим, із глибокими зморшками на обличчі, що нагадували старі шрами. Сиве волосся, коротко стрижене, майже військове, але форма - цивільна, темно-сіра, без жодних розпізнавальних знаків. Його очі - світло-карі, майже жовті - дивилися втомлено, але з такою гостротою, ніби він сканував усе навколо.

На поясі в нього висів старий, іржавий фільтр від протигаза. Такий самий, як у Зорича.

Кортес побачив його одразу. Зупинився за три кроки, довго дивився. Не вітався. Не питав. Просто дивився.

- Ти Велетень? - спитав він нарешті. Голос був хрипким, ніби він не розмовляв довгий час.

- Так, сер, - відповів Зорич.

- Не називай мене «сер», - Кортес скривився. - Я не офіцер. Я просто старий, який занадто багато бачив.

Він обійшов Зорича, оглянув його з усіх боків, ніби коня на ярмарку.

- Айзек каже, ти бачиш їх. Скількох?

- Не рахував, - Зорич намагався говорити спокійно, але під поглядом жовтих очей йому стало ніяково. - Вони скрізь.

- Скрізь, - Кортес кивнув. - Це правда. Але не всі це визнають. Ти - визнав. Це вже плюс.

Він подивився на фільтр на поясі Зорича.

- Батьків?

- Так.

- Він був добрим інженером, - Кортес відвернувся й попрямував до виходу з ангара. - Ходімо. Айзек чекає.

Зорич пішов за ним, відчуваючи, що цей дивний, сутулий чоловік знає про нього більше, ніж говорить.

Кабінет Айзека зустрів їх тьмяним світлом і запахом старого паперу. Полковник сидів за столом, переглядаючи якісь документи. Побачивши Кортеса, він підвівся.

- Майоре, - сказав він, простягаючи руку. - Радий, що ви прийняли пропозицію.

- Не називай мене майором, - Кортес потис руку, але без ентузіазму. - Я не майор уже десять років.

- Для мене ви залишилися ним, - Айзек кивнув на стільці. - Сідайте. Розмова буде довга.

Кортес сів, схрестивши руки на грудях. Зорич зайняв місце поруч.

- Я коротко введу вас у курс справи, - почав Айзек. - Кадет Велетень пройшов випробування «Периметр». Він бачить «носіїв» там, де інші не помічають. Його показники - треті за всю історію програми.

- Треті? - Кортес підняв брову. - Хто перші два?

- Перший - ви, - сказав Айзек. - Другий - його батько.

Кортес замовк. Його обличчя не змінило виразу, але Зорич помітив, як напружилися пальці на підлокітниках.

- Я чув про Андрія, - нарешті сказав Кортес. - Він пішов у Дзеркало.

- Так, - підтвердив Айзек. - І не повернувся.

- А я повернувся, - Кортес подивився на Зорича. - Іноді я шкодую про це.

- Чому? - спитав Зорич.

Кортес довго мовчав. Потім відповів:

- Тому що там, по той бік, я побачив те, що хотів би забути. Але не можу.

Він підвівся, підійшов до вікна. За склом чорнів космос.

- Айзеку, - сказав він, не обертаючись. - Ми можемо поговорити наодинці?

Айзек кивнув Зоричу. Той підвівся, вийшов у коридор. Двері зачинилися.

- Ти хочеш, щоб я навчив його того, чого не зміг навчити навіть себе, - сказав Кортес, коли вони залишилися вдвох. - Ти хочеш, щоб я зробив із нього зброю проти них.

- Я хочу, щоб він вижив, - відповів Айзек. - Як ти.

- Я не вижив, - Кортес різко обернувся. - Я просто не помер. Це різні речі.

- Ти живий. Ти дихаєш. Ти бачиш.

- І ти хочеш, щоб він бачив так само, як я? - Кортес підійшов до Айзека впритул. - Ти знаєш, що це означає?

- Знаю. - Айзек не відвів погляду. - Ти бачиш їх навіть із заплющеними очима. Вони переслідують тебе в снах. Вони говорять із тобою, коли ти сам. Ти знаєш, що вони хочуть, але не можеш їм допомогти. І це зводить тебе з розуму.

- І ти хочеш цього для хлопця? - голос Кортеса зірвався на шепіт.

- Я хочу, щоб він мав шанс, - сказав Айзек. - Шанс дізнатися правду про батька. Шанс зупинити те, що почалося тридцять років тому. Шанс не зламатися.

Кортес відвернувся.

- Ти завжди був ідеалістом, - сказав він. - Це тебе колись вб'є.

- Можливо, - Айзек усміхнувся. - Але не сьогодні.

Кортес довго мовчав. Потім кивнув.

- Добре. Я спробую. Але якщо я скажу, що він не готовий - ми припиняємо.

- Домовились.

- І ще одне, - Кортес підійшов до дверей. - Якщо він побачить мене там, у тіні… не питай, чому я не повернувся.

Він вийшов у коридор, де чекав Зорич.

- Ходімо, - сказав він. - Час знайомитися по-справжньому.