Частина 13. Самотність командира

Айзек залишився сам.

Він стояв біля вікна, дивився, як зірки повільно пропливають за броньованим склом. Його відображення було блідим, втомленим - чоловік, який ніс на плечах тягар, невидимий для інших.

«Він піде, - подумав Айзек про Зорича. - Він обов’язково піде. І я не зможу його зупинити. Бо сам колись зробив би те саме».

Він пригадав себе молодим - гарячим, упертим, безстрашним. Тоді він також вірив, що правда важливіша за безпеку. Що дивитися потрібно навіть тоді, коли боляче. Що маски знімаються не страхом, а рішучістю.

Але тепер, через тридцять років, він знав: правда має ціну. І часто ця ціна - життя.

Айзек повернувся до столу, сів у крісло. Перед ним лежав старий планшет - той самий, який він показував Зоричу. Список зниклих. Сотні імен. Кожне - чиясь втрата, чиясь надія, чиясь трагедія.

- Рене, - прошепотів він уголос, - ти дурень. Ти міг залишитися. Ми могли б…

Він не договорив. Бо знав: Рен не міг залишитися. Рен завжди був там, на межі. І рано чи пізно він мав переступити.

Айзек відкрив таємний сейф, вбудований у підлогу. Там лежали старі щоденники - рукописні, паперові, які не можна зламати електронною атакою. Він узяв той, що був підписаний: «Свідчення. Андрій Велетень».

Він перечитав знайомі рядки, які знав майже напам’ять:

«Вони не приходять ззовні. Вони завжди були тут. Просто більшість навчилася не дивитися. Але син побачить. Він буде сильнішим за мене. І одного дня він прийде до Дзеркала. Не зупиняйте його. Не захищайте. Просто будьте поруч, коли він зробить крок».

Айзек закрив щоденник. Його руки тремтіли - не від холоду, від усвідомлення.

«Андрій знав, - подумав він. - Він знав, що його син колись стане мисливцем. І він просив не заважати. Але як не заважати, коли кожен крок Зорича може стати останнім?»

Він поклав щоденник назад у сейф, зачинив його.

Айзек узяв чистий аркуш паперу й почав писати. Не електронний документ - папір. Те, що не можна перехопити, зламати, підробити.

План дій на найближчий місяць:

1. Підготовка Зорича до самостійних вильотів. Хлопець має потенціал, але йому бракує досвіду. Він надто довіряє своїм очам і надто мало - інтуїції. Потрібен наставник. Але після Рена ніхто не хоче брати цю відповідальність.
2. Розшифровка архівів «Нової Надії». Там досі є файли, які не вдалося відновити. Якщо знайти ключ до них, можна дізнатися більше про Дзеркальний портал і про те, чому флот вирішив знищити колонію.
3. Пошук інших «носіїв». Вони не лише на Крон-3. Вони розкидані по всьому космосу - на занедбаних станціях, у покинутих бункерах, навіть у великих містах. Деякі з них можуть стати союзниками. Інші - ворогами.
4. Підготовка до експедиції до Дзеркального порталу. Айзек знав, що це небезпечно. Можливо, самогубно. Але якщо не дослідити портал зараз, його знайдуть інші. Ті, хто захоче використати його не для досліджень, а для війни.

Він відклав ручку. Подивився на свої плани й відчув гіркоту.

«Усе це - теорія, - подумав він. - А на практиці ми втрачаємо людей. Рена, Келя (навіть якщо він живий, він втрачений для нас), десятки інших. І Зорич… Зорич може стати наступним».

Він підійшов до боксу з протигазом Андрія. Відчинив його, дістав маску. Скляні очі дивилися на нього порожньо, але Айзек відчував - вони бачать.

- Ти просив не заважати, - сказав він уголос. - Але ти не просив дивитися, як твій син іде на смерть. Якщо я не зможу його захистити, принаймні я дам йому знання. Усе, що ми маємо. Усі карти, усі файли, усі свідчення.

Він поклав протигаз на місце, зачинив бокс.

Айзек набрав номер на старому зашифрованому комунікаторі. Той, який використовував тільки в найважливіших випадках.

На другому гудку відповіли.

- Слухаю, - голос був хрипким, чоловічим, із легким акцентом.

- Це Айзек. Мені потрібна допомога.

- Якого роду?

- У мене є кадет. Він бачить їх. Він пройшов тест. Він готовий до польотів. Але він надто молодий, надто гарячий. Йому потрібен хтось, хто навчить його не просто дивитися, а виживати.

- І ти хочеш, щоб це був я?

- Ти - єдиний, хто повернувся з Крон-3 живим. Ти знаєш, як вони мислять. Ти знаєш, як їх обходити.

- Я знаю, як тікати, - поправив співрозмовник. - Це не те саме.

- Але ти живий.

Довга пауза.

- Добре. Але я ставлю умови.

- Які?

- По-перше, я не буду носити форму. По-друге, я не буду відповідати на запитання про те, що бачив там. По-третє, якщо я скажу, що треба йти - ми йдемо. Без обговорень.

- Домовились.

- Тоді чекай. Я буду через три дні.

Зв’язок обірвався.

Айзек вимкнув комунікатор. Відкинувся на спинку крісла.

«Можливо, це помилка, - подумав він. - Можливо, я відправляю Зорича в пащу вовка. Але якщо не ризикнути, ми ніколи не дізнаємося правди. А правда варта ризику».

Він подивився на годинник. Третя ночі. За вікном - космос, тихий і байдужий.

Айзек підвівся, підійшов до ілюмінатора. Притулився лобом до холодного скла.

- Я втомився, - прошепотів він. - Втомився ховати друзів. Втомився брехати. Втомився боятися.

Зірки не відповіли.

Але десь у глибині станції, у темному коридорі «Сектору-7», хтось зробив крок у його бік.

Айзек не спав усю ніч.

Він сидів за столом, переглядав старі фотографії - Зорич ще маленький, на руках у батька; молодий Рен з усмішкою до вух; Кель у перший день інструкторської роботи. Усі вони були живі тоді. Усі вірили, що правда переможе.

Тепер дехто з них загинув, дехто зник, дехто зрадив. А він, Айзек, залишився. Старий, самотній, із тягарем відповідальності, який не зняти.

- Ти ще можеш зупинитися, - сказав він собі вголос. - Можеш закрити програму, знищити файли, забути. Ніхто не дізнається.

Але він знав, що не зупиниться. Не після всього.

Він узяв чистий аркуш, написав одне речення:

«Я, полковник Айзек, беру на себе повну відповідальність за всі операції програми “Фантом” і за долю кадета Зорича Велетня».