Частина 19. Ніч перед бурею

Зорич не спав.

Зорич сидів у своїй каюті й дивився на зірки. За вікном пропливали вогні Академії, десь далеко мерехтів рубіновий спалах - то патрульний крейсер виходив на орбіту.

На столі лежали два предмети: старий аркуш із «Біокуполу-7» і фотографія батьків. Мати всміхалася, батько тримав на руках маленького Зорича. Ніхто з них не знав, що за кілька років колонія згорить, а батько стане кимось іншим.

За дверима почувся тихий стукіт.

- Відкрито, - сказав Зорич.

На порозі стояв курсант із його взводу. Той самий, що найгучніше сміявся в їдальні.

- Велетень… я… - він затинався, крутив у руках якусь папку. - Я хотів вибачитися. За те, що тоді. Ми не знали…

- Чого не знали? - Зорич дивився на нього спокійно.

Курсант підняв очі. Вони були червоними, наче від недосипу. І в куточках губ Зорич помітив дивну, ледь помітну сіру плівку.

- Я… бачив їх, - прошепотів курсант. - Сьогодні. У душовій. Людину в протигазі. Вона стояла за скляною перегородкою. Я покликав сержанта, але нікого не було. А потім я подивився в дзеркало… і побачив, що вона стоїть за моєю спиною. Але в дзеркалі не було відображення.

Зорич підвівся. У грудях закалатало.

- Ти дивився їй в очі?

- Так. І вона сказала… вона сказала: «Передай Велетню. Ми чекаємо. Батько сумує».

Курсант розтулив долоню. На ній лежав старий, іржавий фільтр від протигаза. Такий самий, як у батька.

Зорич узяв фільтр. Він був теплим.

- Коли це було?

- Двадцять хвилин тому.

- Іди, - сказав Зорич. - Іди і нікому не кажи. Я розберуся.

Курсант вийшов. Зорич залишився сам. Він підійшов до вікна, вдивляючись у темряву космосу. І на мить йому здалося, що за склом, на самому краю видимості, стоїть фігура. Чорна, нерухома. І піднімає руку в прощальному жесті.

Зорич підніс фільтр до обличчя. Відчув запах кислого, знайомий з дитинства. І прошепотів:

- Ти був там, - прошепотів він, звертаючись до фільтра. - Ти пройшов крізь нього. І не повернувся.

Фільтр мовчав.

- Чи повернешся ти коли-небудь?

Тиша.

- Я не зажмурюся цього разу, тату. Я подивлюся правді в обличчя.

Фільтр блиснув у тьмяному світлі. І десь у глибині коридорів Академії почувся тихий, ледь чутний сміх.

Або плач.

Розібрати було неможливо.

Зорич заховав фільтр під подушку й ліг. Заплющив очі.

У напівсні він побачив Кортеса. Той стояв на краю чорної воронки, дивився в неї, і на його обличчі був страх. Не паніка. Не жах. Тихий, глибокий страх, який не кричить - він просто є.

- Не йди туди, - прошепотів Кортес у сні.  - Не йди, поки не будеш готовий.

- Коли я буду готовий? - спитав Зорич.

- Коли перестанеш боятися не смерті. Життя.

Зорич прокинувся. У каюті було темно. Десь за стіною гудів двигун - «Тінь-7» готувалася до старту.

«Я готовий, - подумав він. - Якщо не зараз, то ніколи».

Він підвівся, вдягнувся й вийшов у коридор.