Частина 11. Відлуння минулого

- Тобі всього сім, Зорику. Не треба вигадувати.

Голос матері долинав крізь роки, як крізь товщу води. Тоді, на периферійній колонії «Нова Надія», Зорич уперше побачив їх.

Було це в ангарі, де батько ремонтував старі вантажні дрони. Зорич грався з роботизованою рукою, коли за іржавими стелажами помітив фігуру. Чоловік у протигазі стояв нерухомо й дивився просто на нього. Зорич закричав, прибіг батько з монтуванням у руці, оббіг усі стелажі… і нікого не знайшов.

- То був технік із сусіднього відсіку, - сказав батько, ховаючи монтування. - Він пішов іншим виходом. Не лякай маму дурницями.

Але Зорич знав, що то не був технік. У техніків комбінезони помаранчеві, а та фігура була чорною. І вона не пішла - вона розтанула.

Потім були інші випадки. Шкільний коридор, коли він затримався після уроків. Вікно спального модуля, коли він прокидався серед ночі. І завжди - той самий силует, той самий старий протигаз із гофрованим хоботом фільтра.

Сусіди казали, що хлопчик «надто вразливий». Шкільний психолог прописав заспокійливе. А мати щоразу бліднішала й казала: «Не вигадуй, сину. У нас безпечна колонія».

А потім, коли Зоричу виповнилося дванадцять, «Нова Надія» загинула.

Офіційна версія: вибух реактора. Аварія. Нещасний випадок.

Але Зорич пам’ятав усе інакше. 

Тієї ночі він прокинувся від того, що хтось натягував на нього дитячий скафандр. Батько. Очі в батька були божевільні, руки тремтіли.

- Мовчи, сину. Роби, що кажу. І не дивись на них.

- На кого, тату?

- На тих, у масках. Вони прийшли. Вони скрізь. Але ти не повинен їх бачити. Якщо побачиш - вони заберуть тебе. Зажмурся.

Зорич зажмурився. 

Відчув, як батько тягне його до аварійного шлюзу, штовхає в рятувальну капсулу. Почув крики матері десь удалині. А потім - гуркіт, який перетворив світ на білий спалах.

Він отямився в госпіталі флоту. Йому сказали, що він єдиний вцілілий. Що реактор вибухнув. Що батьки загинули миттєво.

Зорич нікому не розповів про фігури в протигазах. Він навчився не дивитися на них. Він навчився казати собі, що це «стрес», «галюцинації», «наслідок травми». Він вступив до Академії, щоб стати сильним. Щоб ніколи більше не бути дитиною, яку затикають і змушують закривати очі.

Але тієї ночі в патрулі, коли він побачив фігуру біля шлюзу, щось у ньому розірвалося. Він не зміг зажмуритися. І тепер він знав: батько намагався його врятувати не від вибуху. Від них.