Частина 8. Перший похід

Тиждень потому. Зорич уперше вилітає на бойове завдання в складі програми «Фантом».

Зорич стояв біля стійки зі зброєю, вдивляючись у затемнене скло ангара. За ним - «Тінь-7». Невеликий десантний човен, темно-сірий, майже чорний, із ледь помітними розпізнавальними знаками флоту. Він нагадував акулу - присадкувату, хижу, з гострими обводами, що ковзали в напівтемряві.

- Забудь про красу, - почувся голос за спиною. Зорич обернувся. До нього підходив Рен - кременний чоловік із безліччю шрамів на обличчі, ветеран програми. - Це не лайнер для туристів. Це труна з двигунами. Якщо пощастить - труна, яка повертається назад.

- Ви завжди так налаштовуєте новачків? - спитав Зорич.

- Тільки тих, у кому бачу потенціал, - Рен пирхнув. - Решті кажу, що все буде добре. Вони вірять. І гинуть першими.

Він поплескав Зорича по плечу й попрямував до трапу. Зорич узяв із стійки штурмову гвинтівку, перевірив магазин, закріпив зброю на поясі. Руки тремтіли, але не від страху - від адреналіну.

«Це справжнє, - подумав він. - Не Академія. Не тести. Справжнє».

Він пішов за Реном.

Човен виявився тіснішим, ніж здавалося ззовні.

Усередині пахло озоном, мастилом і чимось ще — кислуватим, знайомим. Зорич відразу впізнав цей запах. Він супроводжував його все життя, щоразу, коли поруч з'являлися вони.

- Не дихай глибоко, - сказав Рен, помітивши, як Зорич скривився. - Це фільтри системи регенерації. Старі, як цей човен. Але працюють.

Усередині човна було чотири крісла - два попереду (пілот і штурман), два ззаду (для бійців). Стіни вкриті якимись додатковими панелями, кріпленнями для зброї, мережами для вантажу. Стеля така низька, що Зорич, який не вважав себе високим, мусив трохи нахиляти голову.

- Сідай ззаду, - Рен кивнув на крісло ліворуч. - І пристебнися. Трястиме так, що пожалкуєш, що не лишився в казармі.

Зорич сів, затягнув ремені. Крісло було жорстким, оббитим якимсь зношеним матеріалом, що пахнув потом колишніх пасажирів.

Він сидів у тісному десантному човні разом із чотирма іншими бійцями спецпрограми «Фантом». Усі вони мали різний вік, різні спеціальності, але об’єднувало їх одне: кожен колись бачив «людину в протигазі» там, де її не могло бути. І кожен, попри глум і тиск, пішов перевіряти.

- Скільки людей ви возили в цьому човні? - спитав він.

Рен сів попереду, поряд із пілотом - молодою жінкою з короткою стрижкою й холодними очима.

- Достатньо, - відповів він, не обертаючись. - Деякі повернулися.

- А деякі?

- А деякі досі там, - вона кивнула в бік ілюмінатора, за яким чорнів космос.

- Це ваше перше завдання, Велетень, - почав оперативник Рен, кременний чоловік із безліччю шрамів на обличчі. Він був ветераном програми. - Тому слухай сюди. Ми летимо на станцію «Тітан-12». Цивільна дослідницька база на супутнику Сатурна. Три дні тому вони припинили виходити на зв’язок. Останнє повідомлення: «Вони прийшли з кільця. У них обличчя наших».

- Що це означає? - спитав Зорич.

- Це означає, що хтось або щось навчилося імітувати людей, - відповів Рен, перевіряючи затвор своєї штурмової гвинтівки. - Імітувати так добре, що навіть біометричні сканери їх не відрізняють. Єдине, що їх видає - вони не дихають атмосферою. Вони носять фільтри. Старі, ще з часів Першої колонізації. Чому - ніхто не знає.

- Але ж на «Тітан-12» є атмосфера, - заперечив Зорич. - Герметичні модулі.

- Ось саме, - Рен подивився на нього важким поглядом. - Уявіть собі, що ви заходите в їдальню, а всі ваші товариші сидять за столом. Вони посміхаються, розмовляють, п’ють каву. Але на обличчі в кожного - протигаз. І ніхто не звертає на це уваги. Ніхто, крім вас.

Зорич відчув, як по спині пробіг холодок.

- Скільки їх там?

- За попередніми даними - увесь персонал. Сорок три людини. Але справжніх людей серед них може бути… нуль.

Зорич не став питати більше.

Поруч із ним сів ще один боєць - високий, худий, із довгими пальцями піаніста. Він був без зброї, але на поясі в нього висіло щось схоже на набір інструментів.

- Лі, - представився він. - Технік. Якщо щось загуде не так - я полагоджу. Якщо загуде так - молися.

- Зорич, - відповів він. - Кадет.

- Знаю, - Лі посміхнувся. - Ти той, хто бачить. Про тебе вже говорять.

- Що говорять?- Що ти не божевільний. Що тобі не здалося. - Лі нахилився ближче, знизив голос до шепоту. - І що ти бачив їх там, у лісі. Справжніх.

Зорич відчув, як по спині пробіг холодок.

- Звідки ти знаєш?

- Я теж їх бачив, - Лі відкинувся на спинку крісла. - Тому я тут.

У цю мить у човен зайшов четвертий. Жінка, років тридцяти, із суворим обличчям і важкою снайперською гвинтівкою за спиною. Вона не привіталася, не подивилася ні на кого. Просто сіла в крісло праворуч від Зорича, застебнула ремені й заплющила очі.

- Це Корра, - тихо сказав Лі. - Найкращий стрілець у програмі. І найменш балакуча людина, яку я знаю.

- Вона теж бачить?

- Вона бачить ціль, - відповів Лі. -  А решта її не цікавить.

Зорич кивнув, хоча відповіді не зрозумів.

У головному відсіку клацнула система зв'язку, і пролунав голос пілота:

- Увага, екіпаж «Тінь-7». За п'ять хвилин - відчал. Перевірте герметизацію скафандрів і зафіксуйте зброю.

Зорич востаннє перевірив застібки, клацнув магнітними кріпленнями гвинтівки. У грудях тремтіло - не від страху, а від усвідомлення, що за мить він опиниться там, у справжньому космосі, на справжньому завданні, і назад дороги не буде.

- Нервовий? - спитав Рен, не обертаючись.

- Трохи, - зізнався Зорич.

- Добре, - Рен кивнув. - Нервові живуть довше. Тупі гинуть першими.

- А ви? - спитав Зорич. - Ви тупий чи нервовий?

Рен обернувся, і на його зморшкуватому обличчі з'явилася тінь посмішки.

- Я старий, Велетню. А старі бувають тільки двох типів: обережні та мертві.

Він відвернувся, і більше не промовив ані слова.

«Тінь-7» відірвалася від палуби ангара без жодного звуку - тільки легка вібрація пробігла підлогою, та в ілюмінаторах зникло сіре світло станції.