Частина 6. Нова каюта

Зорич прокинувся за годину до підйому.

Він не чув сигналу тривоги, не чув кроків днівального. 

Він просто розплющив очі й одразу згадав усе. Ліс. Безлику істоту. Айзека. Келя в допитній кімнаті. І планшет із написом «Фантом».

Він сів на ліжку. Поруч спав Штефан - розкинувшись, роззявивши рота, іноді щось бурмотів уві сні. Інші курсанти теж спали. Ніхто не знав, що минулої ночі Зорич побував там, куди не ступала нога жодного кадета за останні двадцять років.

Ніхто, крім Келя. Але Кель мовчатиме. Зорич був у цьому впевнений.

Він тихо вдягнувся, вийшов у коридор і попрямував до штабу. Айзек наказав прийти о шостій ранку, до шикування.

Коридори Академії були порожніми. Тільки десь далеко гриміли двері технічних відсіків та гудів вентиляцією. Зорич ішов швидко, майже біг - не тому, що поспішав, а тому, що боявся зустріти когось із знайомих. Він не був готовий до питань. Не був готовий до сміху.

Айзек чекав на нього в тій самій кімнаті, що й минулої ночі. 

Тепер тут було світліше, і Зорич розгледів деталі, яких не помітив уперше. На стінах висіли старі фотографії - групи курсантів у формі минулих десятиліть, кораблі незнайомих класів, планети, яких він не впізнавав. І скрізь - маленькі позначки, схожі на ті, що він бачив у папці Міллера: «ПП».

- Ти вчасно, - сказав Айзек, не відриваючись від планшета. - Це добре. Пунктуальність - перша ознака дисциплінованості.

- Що зі мною буде сьогодні? - спитав Зорич.

Айзек підвів очі. Його погляд був важким, вивчальним.

- Ти отримаєш нове призначення. Переведення до окремого відсіку для курсантів спеціальної програми. Відсьогодні ти більше не будеш жити в загальній казармі, не будеш ходити на загальні заняття з тактики та стрільби. У тебе буде новий розклад, нові інструктори, нові обов'язки.

- А як щодо інших курсантів? Вони знатимуть?

- Вони знатимуть, що тебе перевели в «аналітичний відділ стратегічної розвідки». Це офіційна легенда. Дехто повірить. Дехто - ні. Але це не твоя проблема.

- А Кель?

Айзек затримав погляд на Зоричу на секунду довше.

- Келя сьогодні відправляють на перекваліфікацію. Він не повернеться в Академію. Принаймні, не як інструктор.

Зорич кивнув. Він мав би відчувати полегшення, але натомість відчував лише порожнечу.

- Я готовий, - сказав він.

- Знаю, - відповів Айзек. - Тому ти тут.

Зорич повернувся в казарму за десять хвилин до підйому.

Курсанти вже прокидалися - хтось потягувався на ліжках, хтось ішов у душову, хтось уже сперечався біля тумбочок. Штефан сидів на ліжку, розчісуючи волосся, і щось розповідав сусідам.

Побачивши Зорича, він замовк.

- О, привид повернувся, - сказав Штефан, але в його голосі не було колишньої впевненості. - А ми думали, тебе вже списали.

Зорич не відповів. Він підійшов до своєї тумбочки й почав збирати речі.

- Ти куди? - спитав хтось із молодших курсантів.

- Переведення, - коротко відповів Зорич.

У казармі запала тиша. Потім хтось засміявся - нервово, невпевнено.

- Переведення? Куди? До психлікарні? - кинув Штефан, намагаючись повернути контроль над ситуацією.

Зорич повернувся до нього. Подивився просто в очі.

- Аналітичний відділ стратегічної розвідки, - сказав він спокійно. - Якщо хочеш, можеш перевірити.

Штефан відкрив рота, але не знайшов слів. Інші курсанти теж мовчали. Хтось дивився на Зорича з повагою, хтось - з недовірою, хтось - зі страхом. 

Бо всі знали, що «аналітичний відділ» - це не жарти. Туди не брали просто так.

- Ти жартуєш, - нарешті видихнув Штефан.

- Ні, - Зорич закинув мішок на плече. - І дякую за підтримку, Штефане. Ти був чудовим другом.

Слова прозвучали гірко, але без злоби. Зорич не хотів мститися. Він просто констатував факт.

Він вийшов із казарми під тишу, яка була голоснішою за будь-який свист.

Кель чекав на нього в коридорі, біля виходу.

Він виглядав погано - синці під очима, неголене обличчя, форма м'ята, ніби він не спав усю ніч. Його погляд був тьмяним, але коли він побачив Зорича, у ньому промайнуло щось - чи то злість, чи то полегшення.

- Велетень, - сказав він, не вітаючись. - Ти задоволений?

- Чим, майстре-офіцере?

- Тим, що зробив зі мною.

Зорич зупинився. Подивився на Келя довгим поглядом.

- Я нічого з вами не робив, - сказав він. - Ви зробили це самі.

- Я захищав тебе! - вибухнув Кель. - Я хотів, щоб ти не ліз у цю дурню! Щоб не зламався, як…

Він замовк, ніби проковтнув язика.

- Як ви? - закінчив за нього Зорич. - Ви теж бачили їх, правда? І вам стерли пам'ять.

Кель відвернувся. Його плечі напружилися.

- Не твоя справа.

- Ви маєте рацію, - Зорич зробив крок уперед. - Не моя. Але я знаю, що ви відчували. Коли всі навколо кажуть, що тобі здалося. Коли ти починаєш сумніватися в собі. Коли ти боїшся, що ти божевільний.

- Ти нічого не знаєш, - прошепотів Кель.

- Знаю, - відповів Зорич. - Тому що я відчував те саме. Але я не зламався. І ви не зламалися б, якби не стерли вам пам'ять. Ви були сильнішими, ніж думаєте. Просто вам не дали шансу.

Кель різко повернувся. Його очі були червоними.

- Чого ти хочеш? Жаліти мене?

- Ні, - Зорич похитав головою. - Я хочу сказати, що не тримаю на вас зла. Ви робили те, що вважали правильним. Навіть якщо це було неправильно.

Кель довго мовчав. Потім опустив голову.

- Ти надто добрий для цього місця, Велетню, - сказав він тихо. - Воно зжере тебе.

- Можливо, - відповів Зорич. - Але я не зажмурюся.

Він обійшов Келя й пішов далі. Кель залишився стояти в коридорі, дивлячись йому вслід.

- Будь обережним, - кинув він уже в спину. - Ті, хто носить маски… вони не люблять, коли їх помічають.

Зорич не обернувся.

Нова каюта була маленькою, але окремою.

Одне ліжко, стіл, крісло, невелика шафа. На столі - новий планшет, зарядний пристрій, кілька паперових папок із грифами «Фантом». І одне вікно - ілюмінатор, крізь який було видно зірки.