Частина 5. Дзеркало Академії

Ліс закінчився так само раптово, як і почався. Зорич вийшов на просторе плато, залите яскравим світлом. Тут не було дерев, не було імли. Був лише ідеально чистий титановий майданчик і в центрі - людина в білому лабораторному халаті. Не в скафандрі. Просто в халаті, з планшетом у руках. 

Сиве волосся, гострі риси обличчя, спокійний погляд. Він дивився на Зорича так, ніби чекав на нього все життя.

- Кадет Зорич Велетень, - чоловік говорив рівним, беземоційним голосом. - Час проходження - дванадцять хвилин сорок три секунди. Це третій результат за всю історію тесту.

- Ви чекали на мене.

- Так.

Зорич опустив зброю. Його мозок гарячково намагався скласти пазл.

- Що… що відбувається?

- Те, що називається «випробуванням периметра», - чоловік у халаті жестом запросив його слідувати за собою. Вони пішли до непомітних дверей, які безшумно відчинилися в стіні. - Кожен курсант Академії хоча б раз у житті стикається з ним. Але помічають його лише одиниці.

Вони йшли довгим коридором, якого не було на жодній карті Академії. Стіни тут були вкриті не фарбою, а якимись дивними письменами - не схожими на жодну відому мову. 

Зорич помітив, що вони ледь світяться в темряві, пульсують у ритмі його серця.

- Це не письмо, - сказав чоловік, ніби прочитавши його думки. - Це записи. Спектрограми голосів. Тих, хто пройшов тут до тебе.

- Скільки їх було?

- За тридцять років - сто сорок сім.

- А скільки пройшли?

Чоловік зупинився біля масивних герметичних дверей. Подивився на Зорича довгим поглядом.

- Семеро, - сказав він. - Разом із тобою - восьмий.

Вони зайшли до ліфта. Коли двері зачинилися, Зорич побачив, як зовнішня панель «Сектору-7» зникла, перетворившись на монітор, що транслював картинку з камер спостереження. На одному з екранів він побачив себе - як він ішов крізь ліс, як розмовляв із безликою істотою. Але на запису не було ні лісу, ні істоти. Він просто стояв посеред порожнього технічного відсіку, розмовляючи зі стіною.

- Галюцинації? - голос Зорича прозвучав глухо.

- Психоактивне поле, імплантоване в гравітаційні генератори сектору, - пояснив чоловік. - Воно активується лише для певних біоритмів. Для більшості - це просто порожній коридор. Для тих, хто має потенціал… воно створює образи, які віддзеркалюють глибинні страхи чи надії. Те, що ти побачив, кадет, - це не монстр. Це дзеркало.

Ліфт зупинився. Двері відчинилися без звуку.

Вони вийшли в приміщення, яке Зорич не впізнавав. Скрізь були монітори, карти, зброя незнайомих зразків. За скляною перегородкою сиділи люди у формі без розпізнавальних знаків.

- Мене звуть полковник Айзек, - представився чоловік. - Я керівник відділу спеціальних випробувань Академії. І я маю сказати, що ти нас здивував, Велетень.

- Чому? - Зорич відчував, що його кидає то в жар, то в холод.

- Тому що більшість, хто проходить крізь поле, бачать жахіть. А ти побачив… себе. І замість того, щоб стріляти, ти почав говорити. Ти запитав «хто ти» і «зніми протигаз». Це не реакція солдата. Це реакція слідчого. А саме таких людей ми шукаємо.

Полковник підійшов до столу, на якому лежала тонка папка з написом «Зорич В. - досьє».

- Те, що ти бачив у лісі - це запрограмована ілюзія. Але істота, з якою ти говорив, сказала тобі правду. Ті, хто не проходять тест, стають… іншими. Їхня психіка ламається. Їх відраховують, стирають пам'ять або переводять у допоміжний склад. Це жорстоко, але це єдиний спосіб знайти тих, хто потрібен для справжньої роботи.

- Для якої? - Зорич відчув, що його голос нарешті став твердим.

- Існують речі, кадет, які не можна побачити ані сканерами, ані розвідкою. Існують загрози, які маскуються під звичність, під накази, під глум товаришів. Вони проникають у найвищі ешелони, у військові ради, у самісіньке серце флоту. І їх може помітити лише той, хто здатен не піддатися тиску натовпу. Той, хто бачить «людину в протигазі», коли всі навколо кажуть, що її немає.

Полковник натиснув кнопку на стіні, і одна зі стін стала прозорою. За нею Зорич побачив знайоме приміщення - допитну кімнату.

 За столом сидів майстер-офіцер Кель. Його обличчя було сірим, руки тремтіли. Навпроти нього сиділи два офіцери військової поліції.

- Майстер-офіцер Кель, - тихо сказав Айзек, - колись він теж був курсантом. І теж побачив те, чого не мав бачити. Кель проходив цей тест двадцять років тому. Він його не пройшов. Тоді йому стерли спогади й дали другий шанс. Але, як бачиш, інстинкти залишилися. 

- Тому він висміював мене.

- Коли ти побачив фігуру, його підсвідомість злякалася. Він не міг дозволити тобі перевірити, бо це активувало б його власні забуті спогади. Тому він обрав зброю, яку знає найкраще - глум і авторитет. Він підбурював інших курсантів проти тебе, щоб дискредитувати твої слова. Це класична захисна реакція.

- Ви його покараєте? - спитав Зорич.

- Ми проведемо перевірку його кваліфікації, - холодно відповів Айзек. - Він не помітив людину в протигазі. Не перевірив. Не доповів за статутом. Натомість він вчинив як налякана дитина. У флоті немає місця для офіцерів, які бояться правди. Його кар'єра закінчена. Але це не твоя турбота.

- А я?

Айзек усміхнувся - втомлено, але майже по-батьківськи.

- А ти, Велетню, отримав запрошення. Не в Академію. У програму «Фантом». Туди, де навчають не воювати, а бачити.

Полковник розвернув до Зорича планшет. На екрані світився напис: «Спеціальна програма “Фантом”. Рівень доступу: Цілком таємно».

- Існують речі, кадет, які не можна побачити ані сканерами, ані розвідкою. Той, хто бачить «людину в протигазі», коли всі навколо кажуть, що її немає.

Зорич узяв планшет. Він був важким, але не фізично - вага лежала на совісті.

- У нас є операція, Зорич. Вона потребує людини, яка вміє бачити те, чого інші не помічають. Людини, яка не зламається під тиском глузування чи наказів. Ти довів, що підходиш.

- Якщо я відмовлюсь?