Частина 4. Мисливець

Минуло два тижні. Два тижні, сповнені шепоту за спиною, глузливих поглядів і «доброзичливих» порад звернутися до психолога. Зорич мовчав. В архівах він не знайшов нічого, окрім пустих звітів та приписок «не підтверджено». Але він знайшов дещо інше: старі плани станції, де «Сектор-7» значився не як зовнішній обвід, а як експериментальний біокупол, закритий двадцять років тому. Офіційна причина - витік радіації. Неофіційна - ніхто не пам’ятав.

Сьогодні знову було його патрулювання. Той самий маршрут. Той самий наставник.

Кель зустрів його з усмішечкою, яка не віщувала нічого доброго.

- А, мисливець на привидів! - він поправив кріплення шолома. - Сподіваюся, сьогодні обійдемося без цирку. Тримайся ближче і не відволікайся.

Зорич мовчки застебнув гермошолом. Під бронею в грудях калатало серце, але руки були холодними й спокійними. Він узяв «Голем-М41» із собою, хоча за статутом у спокійному патрулі належала лише легка зброя. Кель пирхнув, але не став заперечувати.

Вони вийшли на зовнішній обвід. Гравітаційне поле гуло низькою нотою, стримуючи повітря всередині прозорого тунелю. Зірки, як завжди, пливли в безодні.

Зорич ішов і рахував кроки. Сто двадцять третій… сто сорок п’ятий… Сто вісімдесят сьомий - стикувальний вузол 7-А.

Він був там.

Фігура стояла на тому ж місці, ніби й не йшла. Чорний матовий силует, сплюснута маска протигаза з двома скляними очима, що віддзеркалювали далеке світло зоряного скупчення.

Зорич зупинився.

- О, знову? - Кель навіть не озирнувся. Голос його в шоломофоні сочився сарказмом. - Слухай, якщо ти зараз скажеш, що знову бачиш свого «друзяку», я особисто відведу тебе до лазарету. Давай, колись…

- Я бачу його, - перебив Зорич. Голос його прозвучав твердо, без тіні колишньої невпевненості.

Кель різко обернувся. На його обличчі, видимому крізь скло шолома, промайнуло щось, що Зорич не зміг ідентифікувати. Гнів? Роздратування? Чи… страх?

- Кадет, наказую залишити місце патрулювання негайно, - голос Келя став жорстким, офіційним. - Ви відсторонюєтесь від чергування.

Але Зорич уже не слухав. Він зробив крок у бік шлюзу. Потім другий. Його пальці міцно стиснули цівку «Голема».

- Кадет! Це наказ! - Кель рвонувся до нього, але щось зупинило його. Чи то власна невпевненість, чи те, що Зорич уже активував бойовий режим зброї, і червона крапка прицілу танцювала на панелі шлюзу.

- Я йду перевірити, - сказав Зорич, не озиваючись. - Ви можете доповісти про мене. Але я більше не буду думати, що мені наснилося.

Він ступив за лінію гравітаційного поля. Там, за прозорим плеком, починалася зона, позначена на старих картах як «Біокупол-7». І замість голого титану, який мав бути там за логікою, Зорич побачив дерева.

Справжні дерева. Високі, з корою, що виблискувала інеєм від конденсату. Вони росли просто з палуби, їхнє коріння обплітало комунікаційні труби. Повітря тут було вологим, важким, з присмаком гнилі й грибів. Датчики шолома божеволіли, показуючи суміш кисню, метану й невідомих органічних сполук.

- Цього не може бути, - прошепотів Зорич. Станція не мала жодного зеленого сектору. Всі біокуполи були законсервовані ще до його народження.

Але ліс був тут. Він шумів, гілки рипіли, десь капала вода.

— Кадет, негайно повернись! Це заборонена зона! Ти порушуєш…

Зорич відключив зв'язок.

Тиша. 

Тепер тільки звуки лісу та його власне дихання.

Він увімкнув ліхтар на зброї. Промінь вихопив стовбури дерев, мокре каміння, стару табличку з написом: «Біокупол-7. Вхід заборонено. Біологічна небезпека».

І тоді він побачив його. Фігура стояла за товстим стовбуром якогось дерева, схожого на дуб, але з листям кольору іржі. Половина обличчя в протигазі визирала з-за кори.

Зорич підняв зброю, але не націлився. Він зробив крок вперед.

- Я знаю, що ти реальний, - сказав він, намагаючись, щоб голос не тремтів. - Ти не галюцинація. Ти не відблиск. Хто ти?

Фігура не рухалася.

- Я вимагаю, - Зорич зробив ще крок, - щоб ти зняв протигаз.

Секунди тягнулися як роки. Потім фігура повільно, майже механічно, вийшла з-за дерева. Вона була зростом із Зорича, але худа, майже прозора в напівтемряві. Протигаз був старим, з масивними фільтрами, які не використовували вже півстоліття. На лямках виднілися сліди іржі.

Руки в рукавичках піднялися до голови. Клацнули застібки. Звук був занадто гучним для цього місця.

- Не треба цього робити, - раптом пролунав голос. Не ззовні, а всередині шолома Зорича. Чужий голос, спотворений старим фільтром, але цілком реальний. - Ти не готовий побачити те, що під ним.

- Знімай, - повторив Зорич, стискаючи зброю. - Це наказ.

Фігура важко зітхнула, і цей зітх перетворився на хрип. Руки повільно стягнули протигаз.

Під ним не було обличчя.

Там, де мали бути риси, була лише гладка, сіра, матова поверхня, що злегка мерехтіла. Як дзеркало без відблиску. І на цій поверхні, глибоко всередині, Зорич побачив відображення власного обличчя, спотвореного жахом.

А потім «чоловік» заговорив знову, і голос йшов не з рота, а звідусіль:

- Мене звуть Зорич Велетень. Я був курсантом Академії Ґравіс. Двадцять років тому. І я теж побачив те, чого не мало бути.

Зорич відступив на крок. Його палець затремтів на спусковому гачку.

- Не бійся, - сказало відображення його власного майбутнього. - Я тут, щоб попередити тебе. Те, що ти бачиш - це не аномалія. Це тест. І Кель знає про нього. Він завжди знав.

- Який тест? - видихнув Зорич.

- На здатність бачити крізь ілюзію. На здатність не вірити тим, хто каже «тобі здалося». Ті, хто не проходять його… стають такими, як я, - істота підняла руку, показуючи на своє безлике обличчя. - Або зникають. Академія перевіряє не твою магію, Зорич. Вона перевіряє, чи зможеш ти побачити ворога там, де всі наказують тобі дивитися в інший бік.

- Але… навіщо?

- Щоб створити ідеального солдата. Того, хто не вірить власним очам. Того, хто слухається наказів навіть тоді, коли бачить смерть. - Істота зробила крок до нього. - Ти зробив те, що не зробив я. Ти пішов проти наказу. Ти побачив. Тепер у тебе є вибір. Повернись і забудь - і станеш одним із них. Або йди далі й дізнайся, що ховає Академія за цим лісом.