Частина 3. Сміх

Наступного ранку Зорич прокинувся з важкою головою. Останнє, що він пам’ятав перед сном, - це обличчя тієї фігури. Скляні окуляри протигаза, що дивилися просто на нього крізь безодню.

Казарма гула. Хтось сміявся, хтось перемовлявся, хтось уже бігав по коридорах, готуючись до ранкового шикування.

На столі, біля його ліжка, хтось залишив роздруківку. Мем. Силует курсанта, що цілиться у власну тінь, і підпис: «Мисливець на привидів Ґравіс-7».

- О, прокинувся! - гукнув Штефан із сусіднього ліжка. Він уже був у формі, з ідеально застеленим ліжком і широкою посмішкою. - Герой ночі встає. Як самопочуття? Привиди не снилися?

Зорич мовчки підвівся. Взяв мем, зім'яв його й кинув у відро для сміття.

Він вирішив промовчати. 

Він одягнувся, заправив ліжко, вийшов у коридор.

Він майже переконав себе, що це був сон. Але коли він зайшов до їдальні, тиша впала миттєво.

Це була та особлива тиша, яка буває лише в казармі, коли всі знають те, чого не знаєш ти.

- О, герой ночі! - гукнув кадет Штефан, найголосніший із його взводу. - Розкажи, а там правда було страшно? Чи ти одразу в штани наложив, коли привида побачив?

- Мовчить, - здивувався хтось із молодших курсантів. - Мабуть, образився.

- Та ні, просто протверезів, - пирхнув Штефан. - Слухай, Велетню, якщо тобі так кортить виділитися, міг би просто сказати, що бачив «Чорний Монарх» або «Примару Фобоса». Але протигаз? Серйозно? Навіщо він у космосі? Щоб пил нюхати?

Курсанти засміялися. Зорич відчув, як до обличчя приливає кров, але стримався.

«Не зараз, - сказав він собі. - Не тут».

Їдальня вибухнула реготом.

Зорич відчув, як кров приливає до обличчя. Він подивився на стіл, де сиділи його «друзі». Вони відверталися, ховали посмішки в чашки з синте-кавою. Хтось пустив по ряду голографічний мем: силует курсанта, що цілиться з «Голема» у власну тінь, з підписом «Мисливець на привидів Ґравіс-7».

- Хто вам сказав? - тихо спитав Зорич, сідаючи за стіл.

- Майстер Кель поділився на ранковому шикуванні, - пирхнув Штефан. - Сказав, що ти ледь не підняв тривогу через власну тінь. Казав, що у тебе «синдром порожнього космосу» - типу, перша стадія косічної хвороби. Тебе хочуть відправити на медкомісію.

- Я бачив людину в протигазі, - сказав Зорич, дивлячись просто перед собою. - Вона стояла біля шлюзу. У вакуумі.

Сміх став ще голоснішим. Хтось із молодших курсантів навіть зареготав, вдавившись синте-омлетом.

- Слухай, Велетню, - Штефан підсів ближче, його обличчя стало майже співчутливим, але очі сміялися. - Якщо тобі так кортить виділитися, міг би просто сказати, що бачив «Чорний Монарх» або «Примару Фобоса». Але протигаз? Серйозно? Це якась старовинна атмосферна фігня. Навіщо вона в космосі? Щоб пил нюхати?

Зорич мовчав. Він дивився на свою тарілку. З одного боку, він відчував себе ідіотом. Логіка Штефана була залізною. Протигаз у вакуумі - це безглуздо. Але з іншого боку… він згадав той момент, коли Кель відібрав у нього зброю. Кель навіть не подивився в той бік. Він одразу почав кричати.

«Він навіть не спробував подивитися», - промайнула думка. - «Він одразу почав захищатися. Чому?»

- Вам весело? - спитав Зорич, підводячи очі. - А ви хоч знаєте, що зараз відбувається на дальніх підступах до сектору? Що «Ґравіс-7» - це не навчальний табір, а форпост?

- О, почалося, - закотив очі Штефан. - Буде читати нам лекцію з «Справжньої війни».

Зорич підвівся. Він не був певен, що бачив ту фігуру. Але він був певен одного: він не заснув тієї ночі. Його пульс тоді був 120 ударів, а не 60, як під час сну. Це був сплеск адреналіну.

Хтось кинув йому вслід зім'яту серветку. Хтось вигукнув: «Передавай привіт своїм привидам!» Штефан реготував найголосніше, аж поки не почервонів.

Зорич не озирнувся.

Він вийшов з їдальні під свист і улюлюкання. Але йшов він не в казарму. Він попрямував до архівів.

Якщо він божевільний - нехай. Але спочатку він хоче знати, чи були подібні випадки на «Ґравіс-7» до нього. Чи бачив хтось інший «людей у протигазах» у відкритому космосі. І чому майстер-офіцер Кель так поспішав закрити цю тему.

В архіві його чекатиме або порожня справа, що підтвердить його божевілля, або - гриф «Цілком таємно» та список зниклих курсантів, яких списали за «психологічною несумісністю».

Зорич  ішов коридором, і кожен крок віддавався луною в порожній голові. Свист стихав, глум танув за дверима, і нарешті настала тиша. Така густа, що можна було різати ножем.

Він міг би піти в казарму. Лягти на ліжко, накритися ковдрою й удати, що нічого не сталося.

 Міг би піти до психолога, як радив Кель, і отримати довідку про «тимчасове погіршення психоемоційного стану». 

Міг би забути. Як усі.

Але він не міг.

Той образ - чорна фігура, скляні очі, гофрований хобот фільтра - стояв перед очима з такою ясністю, ніби хтось випалив його лазером на сітківці.

«Я не спав», - подумав Зорич. - «Я не спав, і це не була тінь. Я бачив його. Так само чітко, як бачу зараз цей коридор».

Він зупинився перед дверима з табличкою: «Центральний архів. Вхід тільки за спеціальним допуском».

Зорич не мав допуску.

Але він мав знайомого, який працював в архіві нічним черговим. Старшина Міллер, сивий ветеран із дерев'яною ногою (результат старої аварії на шахтарській станції), який не спав ночами й пив синте-каву літрами. Вони познайомилися випадково, коли Зорич заблукав під час першого місяця навчання. Міллер тоді не висміював його. Просто кивнув і показав дорогу.

- Мені потрібна допомога, - сказав Зорич, заходячи в маленьку кабінку чергового.

Міллер підняв очі від старого планшета. Його обличчя було зморшкуватим, як печене яблуко, але очі дивилися гостро.

- Ти ж маєш бути в казармі, кадет.

- Знаю.

- І ти щойно з їдальні, де тебе висміював увесь взвод.

- Звідки ви… - почав Зорич, але Міллер перебив його, махнувши рукою.

- В архіві чутно все. Стіни тут тонкі, а балакуни - гучні. - Він відклав планшет. - Отже, ти прийшов не скаржитися. Що тобі потрібно?