Частина 2. Нічний дозор

Академія «Ґравіс-7» не була схожа на жоден навчальний заклад, який Зорич міг собі уявити.

Вона була містом. Лабіринтом. Іноді - пасткою.

Побудована на орбіті мертвої планети в системі Близнюків, вона складалася з сімнадцяти модулів, з'єднаних довгими переходами та шлюзами. Її шпилі здіймалися в космос на кілометри, а фундаменти йшли в глибину астероїда, навколо якого станція була зведена. Тут навчалося понад дві тисячі курсантів, працювало п'ятсот інструкторів, і ще стільки ж технічного персоналу.

Але справжнє обличчя Академії ховалося в тіні.

Офіційно «Ґравіс-7» готувала офіцерів для флоту Об'єднаного Командування. Тактики, пілоти, інженери, фахівці зі зв'язку. Тут були найкращі тренажери, найсучасніші винищувачі, найсуворіші викладачі. Випускники «Ґравіс-7» вважалися елітою.

Але курсанти знали: є щось інше.

Існували легенди про «Сектор-7» - закриту зону на зовнішньому обводі станції, куди ніхто не заходив без спеціального дозволу. Дехто казав, що там розташований полігон для випробувань нової зброї. Інші - що там тримають небезпечних злочинців. А треті - що там водяться привиди.

Зорич чув усі версії. І не вірив жодній.

До сьогодні.

Станція Академії «Ґравіс-7» не спала ніколи. Вона дихала ритмом, який задавали реактори, клацала зубами стикувальних вузлів і вила від сирен навчальних тривог. Але зовні, за шаром броньованого плексу, була лише тиша. Та особлива, мертва тиша вакууму, яку курсанти вчилися поважати з першого дня.

Кадет Зорич йшов за командиром наставником, майстром-офіцером Келем, на відстані двох кроків. Їхні магнітні черевики глухо цокали по титановій палубі зовнішнього обводу «Сектор-7». Тут, на самій околиці академії, де замість стін був лише гравітаційний бар’єр та поле силового захисту, патрулювання вважалося «синекурою» - місцем для тих, кого хотіли провчити.

Зорич провчили. За суперечку з викладачем тактики ведення бою в астероїдних полях. Тепер він, замість спати, мусив тягати за Келем важкий «Голем-М41» та дивитися, як зірки повільно повзуть по обшивці.

- Слухай, «академік», - Кель навіть не озирнувся, голос його в шоломофоні звучав сухо й гидотно. - Якщо через тебе я пропущу фінал перегонів на «Канал-9», ти в мене будеш чистити туалети «Гравіс-7» власними зубами. Очима дивись, а не віртуальну реальність собі в голові малюй.

- Слухаюсь, майстре-офіцере, - відповів Зорич, хоча в роті пересохло від образи.

Він вів моніторинг по інерції. Третя година «нічного» циклу - час, коли людський організм, навіть натренований, хоче спати найдужче. Він дозволив собі розслабити фокус, дивлячись на далекий край ангару «Гефест», де на стапелях стояли винищувачі.

І тут його погляд зачепився за аномалію.

Там, біля крайнього стикувального шлюзу, де не було жодного технічного маршруту, стояла фігура.

Зорич завмер. Його рука мимоволі лягла на цівку «Голема». Фігура не рухалась. Вона була чорною, матовою, не відблискувала металом скафандра, але мала чіткі обриси людини. І голова… голова була неправильною. Замість сферичного ковпака шолома стандартного зразка, на ній була огидна, сплюснута маска з гофрованим хоботом фільтра. Протигаз.

У відкритому космосі.

Без скафандра.

Це було неможливо. Так само неможливо, як побачити кролика на орбіті Юпітера. Але Зорич бачив це чітко, крізь приціл своєї зброї.

- Майстре-офіцере, - голос Зорича здригнувся, але він намагався тримати його рівним. - По курсу руху, біля стикувального вузла 7-А. Контакт. Людська фігура. Не впізнаю екіпірування.

Кель зупинився. Він повільно, демонстративно повернувся. Забрав у Зорича зброю, підніс її до очей, ніби прицілюючись. Потім опустив.

- Де? - спитав він тоном, від якого в Зорича стиснулося серце.

- Прямо… прямо там. Ви не бачите?

Кель зняв шолом. Це було грубе порушення техніки безпеки, але вони були у внутрішньому периметрі, де атмосфера ще утримувалася слабким полем. Він дістав пачку синтетичного тютюну, сунув цигарку в рот і прикурив від запальнички, що шипіла полум’ям.

- Слухай сюди, «Зірочка», Кель видихнув дим у вакуум, який одразу ж розсіяв вентиляцію. - Я знаю ваш тип. Прийшли з периферії, начиталися старих коміксів про «Примарних рейнджерів» чи що там зараз у тренді. Є два варіанти. Перший: ти заснув на ходу, і тобі приснилася маячня. Другий: ти вирішив пожартувати, щоб здаватися пильним.

- Я не…

- Мовчати! - Кель підвищив голос, але без люті, скоріше з втомою. - Подивись на сканер електромагнітного фону. Порожньо. Подивись на тепловізор. Нічого. Там немає нікого. І не може бути. Ми на військовій станції за три світлових роки від найближчого цивільного сектору. Якби там щось було, системи безпеки б уже влаштували істерику.

Зорич подивився на сканер. Стрілки були на нулі. Він подивився на шлюз. Фігура зникла.

- Але… я бачив…

- Ти бачив відблиск власної зброї на клапанах шлюзу. У тебе галюцинації від недосипу. Завтра ж підеш до психолога, а сьогодні ти нічого не бачив. Ти зрозумів мене, кадет? - Кель натягнув шолом і клацнув фіксаторами. - Якщо я почую від тебе ще одне слово про це - підеш під трибунал за дезінформацію особового складу під час бойового чергування. А тепер - кроком руш!

Зорич ковтнув слину. Він хотів сперечатися, але дисципліна - це те, що вбивають в Академії найпершим. Він кивнув. «Можливо, він правий», - подумав Зорич. - «Я справді заснув. Це неможливо».

Вони пройшли решту маршруту в тиші.

Кель не промовив жодного слова. Він ішов попереду, тримаючи спину прямо, але Зорич помітив, що плечі наставника напружені, а кроки стали важчими. Ніби він поспішав.

Зорич не озирався. Він боявся побачити фігуру знову. Але ще більше боявся не побачити її - бо тоді довелося б визнати, що Кель мав рацію.

Вони зупинилися біля контрольно-пропускного пункту, де Зорич здав зброю. Кель віддав свій «Голем» черговому, не дивлячись на Зорича.

- Завтра о шостій ранку доповідь про патрулювання, - сказав Кель. - Напишеш стандартну форму. Без додаткової інформації.