Розділ 6

Стівен дивився на мене так пильно, що, здавалося, він пропалить у мені дірку своїми світло-карими очима. Я відчувала його погляд у собі... Він був з таких людей, які бачать більше, ніж ти транслюєш оточуючим. Стівен міг відчути те, що я сама намагалася не відчувати, від чого я бігла багато місяців.

І я не могла дозволити йому пізнати мене справжню. Дізнатися про те, що не дає мені спати ночами... На моєму шляху зустрічалися добрі люди. І їм можна було довіритися. Та я бігла від них як чорт від ладану – не хотіла відкривати свою таємницю, боялася, що мене зневажатимуть… Я сама зневажала себе після того, що сталося. Звинувачувала себе... Корила. І я ніколи не розповім Стівену, через що я стала такою жорстокою дівчиною.

— Отже, ти забороняєш мені наближатися до тебе... — міркував Стівен. – Цікаво... Цікаво, як мені не наближатися до тебе, якщо ми оселилися в одній кімнаті? – мені було все одно, як Стівен збирається викручуватись. – Ти ж пам’ятаєш, що я тепер живу тут, так?

– Так. Я в курсі. Дякую, що нагадав, – я розуміла, що Стівен не винен у тому, що так сталося, але все одно не могла заспокоїтися. – Бо я вже стала забувати про це, – я злилася і злилася. На всіх і на все….

– Я ж не винен, Колючко, – схоже, доведеться змиритися з новим прізвиськом. – За нас все вирішила доля… – так, дуже зручно – завжди можна спихнути відповідальність за свої дії на щось ефемерне.

– Я давно не вірю в долю, – відказала з властивою мені серйозністю. Нехай знає, що ми зовсім різні.

– Зате вона вірить у нас, – усміхнувся Стівен. Я не зовсім зрозуміла, що він мав на увазі, а Стівен не уточнював. – А якщо серйозно, то я більше вірю у вдачу, ніж у долю, – Стівен показав на підкову на пальці. Блін... не людина, а справжній блокнот – весь у чорнилі... –  А ти віриш у вдачу, Колючко?..

– Ні, – я справді в неї не вірила. Мене везучою навіть із натяжкою назвати не можна було. – Не вірю.

– Звісно… міг і не питати, – було цікаво дізнатися у Стівена, чому він так скептично налаштований, але я раптом почула за спиною чоловічий голос. Чорт!

Я так сильно налякалася, що мало не вискочила на Стівена... Добре, що в останній момент він зробив крок у мій бік – і я стрибати на сусіда якось вже передумала.

Слава богу, Стівен йшов не до мене, він обійшов мене і попрямував до вікна. Дивіться, як він спритно впорався з усіма існуючими незручностями. І парасольки його не злякали. І до мене не доторкнувся...

– Привіт, чуваче! Ну що ти там телишся? – так, Стівен був люб'язним, як завжди. – Я подумав, що ти сьогодні вже не прийдеш, – яка краса. Мало того, що Стівен безпардонно в'їхав до моєї кімнати, так він ще й своїх друзів у наш будинок тягне. – Піднімайся!

На півхвилини в кімнаті запанувала тиша, а потім пролунав свист із боку вхідних дверей. Ох... Як я не люблю, коли свистять у жилому приміщенні... Якщо чесно, то мені взагалі не подобався свист.

– Непогано… непогано, – а його дружок часу не гаяв. – А мені ця нора подобається, – ну так, тепер я повністю згодна з приказкою: "Скажи, хто твій друг, і я скажу, хто ти". – Ти тут живеш, так? Чесно? – сподіваюся, друг Стівена не збирається до нас приєднатися.

– Живу?.. Ні. Просто завалився в чужу квартиру і вирішив тут освоїтися, – він ніби пожартував, але слова Стівена були більше схожі на правду, принаймні так вважала я. – Звичайно, що живу. Привіт, Владе, – добре, що Стівен вийшов до знайомого, а не той зайшов до нас.

Я взяла приклад зі Стівена – теж вийшла у вітальню. Ілону з Алею нам довго чекати не довелося.

Так… Влад був повною протилежністю Стівену – блондин із блакитними очима. Симпатичній, але надто солоденький. Мені такі не подобалися... Якщо вони такі різні, то не родичі. Можливо, це той товариш, який обіцяв забезпечити Стівена дахом над головою і злився в останній момент.

Напевно, вирішив переконатись, що друг нормально влаштувався.

– Оу… які дівчата… – Влад обдарував увагою всіх трьох. – Познайомиш нас? – тепер він дивився на Стівена.

– Звичайно! – не став відмовляти Стівен. – Христина, – добре, що не Колючка, – Алевтина, – хех… схоже, він спеціально ігнорував Ілоночку, настільки довго, наскільки дозволяли рамки пристойності, – та Ілона.

– О, тут справжній рай, – видав Влад, і Ілонка посміхнулася – зраділа новій жертві. – А тобі щастить!

– Так, – одразу погодився Стівен. – Вдача з тими, хто вірить у неї, – весело промовив він і підморгнув мені. – Дівчата, познайомтеся! Цього красеня звуть Владом – він мій друг за листуванням... Вільний, хочу помітити… Тож не губимося! – угу, прямо зараз почнемо битися за Владика. – Тебе, Христино, це не стосується, – а чому не Колючка? І чому мене не стосується? А може, Влад мені сподобався…

– Який красивий мужчина, – заспівала Ілоночка і тут же вхопилася за Владика... Думаю, вона хотіла потиснути Владу руку, але чомусь стискала його біцепс – швидше за все, Ілона намагалася зрозуміти, чи заслуговує цей хлопець на її увагу. Ілоночка любила міцних хлопчиків... Як Стівен. Але з ним у неї нічого не склалося. – Я Ілона. Дуже приємно.

– І мені приємно… – посміхнувся Влад. Здається, він на гачку. Чи ні?.. Хлопець простяг руку Алі, але та не стала її тиснути – вона просто покрутила долонькою. Як англійська королева... Так що Владу не залишалося нічого іншого, як повернутись у мій бік. Ну а мені неважко було потиснути йому руку. – Христиночка, – повторив моє ім'я Влад, і Стівен прокашлявся. Що таке?.. Не подобається, коли мене називають «Христиночкою»? – Багато чув про тебе, – збентежив мене Влад. – Але не хвилюйся. Мені про тебе лише гарне розповідали, – нічого собі.

Я перевела погляд на Стівена, але він зробив вигляд, що не розуміє  – вдавав, що його теж здивували слова друга. Так я йому і повірила…

– Ти дуже гарна дівчина та чудова людина, – продовжував шокувати мене Влад. – Спасибі, що надала притулок товаришу після того, як мені цього зробити не вдалося. В останній момент до мене приїхав троюрідний брат, так що довелося відмовити Стівену, – виходить, Стівен не збрехав. – Вибач, друже.