Розділ 14

- Твоїх батьків...тут немає, - таке враження, що хлопець сам не вірить в те, що наразі промовляє. Адже він це говорить тихо, невпевнено, ніби дуже сумнівається, що це реально правда.

- Як це... немає? - З однієї сторони це добре, отже, рідні не постраждали. Але з іншої... Де ж вони? Де могли подітися?

- Не знаю... я чесно не знаю, - вже голосніше вимовляє Свят, та все ж надалі перебуваючи в певному ступорі.

- Що там? - Колишній вже більше нічого вартісного не міг мені повідати, тож я завершила виклик, і тільки но я це зробила, як Лариса Анатоліївна поцікавилася, як справи. Це хоч трішки змогло повернути мене до реальності, адже мізки відмовлялися приймати те, що повідомив хлопець.

- Пожежу загасили, але батьків немає, - виклала я послідовно одну новину за іншою. Хорошу новину, а після погану. Хоча хороша на фоні поганої настільки ставала не важливою, що оптимізму всередині мене зберігалося нуль цілих нуль десятих.

- Можливо, вони просто вимкнули телефон? - Припустила жіночка.

- Відразу обидва? - Гаразд, можна було допустити, що мама чи тато вимкнув гаджет, можливо, телефон розрядився в когось з них, але щоб обидва, одночасно? Дуже і дуже малоймовірно. Хоча б дуже сильно хотілося в це вірити.

- Стасю, я впевнена, що все буде гаразд. Ось побачиш!

Слова жінки були, чесно кажучи, такою собі втіхою на дану мить, але я все ж дала собі слово повністю не розкисати та нарешті триматися купи. Це мої батьки, це моя рідня, тож в першу чергу я маю зробити все від себе залежне, щоб витягнути їх з халепи. Якою б вона масштабною та великою не була. Ця халепа.

Таке враження, що почувши невтішні новини з моїх вуст, Лара ще більше пришвидшилася, хоча здавалося б куди вже швидше їхати. Тож навіть я, яка усвідомлювала, що важлива кожна хвилини, подумки подякувала жінці за те, що вже незабаром ми опинилися біля під'їзду моїх батьків. 

Автомобіль ще не встиг повністю зупинити рух, як я тут же вискочила з нього та помчала до квартири рідних. На щастя, мацаки ступору відпустили хоча б мої ноги, тож через якийсь десяток секунд я вже знаходилася біля житла батьків. І яким було моє здивування, коли біля вхідних дверей я побачила Свята та... батьків. Живих та з першого погляду цілих батьків.

- Мамо! Тато! - Нехай вибачать мені сусіди, що я в таку доволі таки пізню пору волаю, але я не змогла стримати крику, коли побачила найдорожчих в моєму житті людей. На цей крик повернулися всі троє, тож вже наступної секунди я кинулася до них всіх в обійми. Я була безмежно рада побачити їх всіх. Включаючи й Свята.

- Донечко, наша маленька, вибач, вибач нам, - почала голосити матір, а у неї по щоках струмилися сльози, змушуючи моє серце стиснутися в одну невеличку кульку. Сльози рідних завжди діяли на мене вбивчо, тож і цей раз не став винятком.

- За що вибачити? - Відсторонилася я від рідної, щоб поглянути їй у вічі та усвідомити за що вона перепрошує.

- Доброго вечора, - мама не відразу відповіла на моє питання, а повернула голову в сторону та з кимось привіталася, кивнувши головою. Виявилося, що Лара потрапила в будинок та навмання знайшла квартиру, яка була їй потрібна. Хоча якщо врахувати той момент, що навряд чи відразу два житла горіло в один вечір, в один час, то це вже й не так важко було зробити.

- Доброго вечора, ви як? Як квартира? - Завідувачці дитячого будинку справді було не все одно на проблеми своєї підлеглої, я в цьому черговий раз переконувалася, адже видно було по жіночці, як вона бентежно почала оглядати моїх батьків на предмет цілісності, а потім і двері до квартири. До речі, одного погляду на ці двері вистачало, щоб зрозуміти, що не все так кепсько з житлом. Так, вони були видерті з "м'ясом", так, були дещо підгорілі, але схоже далі чим за двері вогонь не поширився. Відверто пощастило.

- Все добре, все добре, - взяв слово батько, який зазвичай був максимально зібраний, але і він наразі виглядав блідим. Очевидно, що дуже сильно перелякався. Та і хто б не перелякався, знаючи, що житло було під загрозою тотального знищення. - Ось це так сходили ми на фільм з дружиною. На все життя запам'ятаємо цю кінострічку.

- Ви були на фільмі? - Виривається з мене питання, хоч тато і повідомив тільки но цю новину. Певно моєму мозку варто ще раз це почути, щоб усвідомити дану інформацію.

- Так, були, - підтверджує мати, - тому й вимкнули мобільні, щоб вони нам не заважали під час перегляду. Та і забули ввімкнути, коли звідти вийшли. Ось тільки згадали про них, коли побачили Свята й те, що трапилося...

- Та все ж добре, нічого такого надзвичайно поганого не трапилося, - вперше за весь час хлопець взяв слово. Той, хто вчасно врятував житло рідних. - Двері, звичайно, доведеться замінити, бо я сильно їх пошкодив. Але я ще сьогодні знайду якусь гарну компанію, яка займається встановленням дверей, і думаю вже завтра вони зможуть їх замінити. Тож не переймайтеся, я оплачу всі витрати.

- Святе, дякую, але не варто, - фарба почала повертатися до обличчя батька, тож вже наразі він не виглядав настільки блідим, він потроху почав брати себе в руки, - ми все самі оплатимо. Тут навіть мови про це немає. Я взагалі не знаю, як ми можемо тобі віддячити. Безмежно дякую.

І тато ніби рідного сина пригорнув Свята до себе й міцно-міцно обійняв. 

- Ми тобі неймовірно сильно вдячні, Святе, - а після і мама кинулася обіймати хлопця.

А я, споглядаючи цю картину, зрозуміла, що дуже рано порвала відносини зі Святом. Схоже, зробила поспішні висновки. Він готовий заради мене мчати чорт знає куди та робити чорт знає що, тільки б допомогти. Як я можу не дати цьому хлопцю ще один шанс бути разом? 

- Радий допомогти, - всі лаври наразі були покладені до ніг Свята, тож видно було по хлопцю, як йому безмежно приємно від слів та подяк з боку моїх батьків, - ось тільки до завтра варто подумати щодо житла.

- Що ти маєш на увазі? - Я ніби вже і прийшла повністю до тями. Батьки були живі та здорові. Квартира практично непошкоджена. Тож все найгірше позаду, але певно мозок ще не відновив повністю здатність працювати на всі сто відсотків від своїх можливостей, тому ще час від часу гальмував. Як от, наприклад, в цьому випадку.