Розділ 9

- А ти любиш котиків? - Варто рятувати ситуацію, поки це ще можливо та поки у маленької не почалася справжня істерика. Вже тепер починаю жалкувати, що не пішла до себе в кімнату, а вирішила підійти. Дівчинка про щось собі думала, можливо, мріяла, а я приперлася та нахабно ввірвалася в її світ.

- Так, - ствердно киває Ребека і я про себе відмічаю, що на певний час вдалося зупинити цей потяг зі сльозами, оскільки він зробив зупинку й тепер очікує, що надалі робити - зробити перепочинок чи на повній швидкості летіти вперед, вивантажуючи всю накопичену рідину.

- Я маю дещо для тебе, - якимось дивом у моїй кенгурушці виявилася фігурка маленького котика. Моя мама обожнює колекціонувати мініатюрні фігурки котиків, тож всі близькі та друзі на свята і просто так дарують їй такі милі презенти. Перед тим, як покинути рідний дім та відправитися в інше місто, я попросила у рідної дозволу взяти одного малюка, на згадку, щоб він зігрівав мою душу та нагадував про рідних. За щасливим збігом обставин він саме зараз виявився при мені. - Подобається?

Витягую котика з кишені та простягаю дівчинці. Хвостатий має для мене важливе значення, але для дітей мені нічого не шкода. Тим паче для цієї маленької, яка вже двічі за своє таке коротке життя отримували дуже болючі удари долі. Нищівні удари, якщо врахувати той факт, що вона всього лише маленька дитина.

- Це мені? - Ребека не забирає котика, він так і знаходиться у моїй руці, але прекрасно бачу по очах дівчинки, що малий їй сподобався. Наразі в очах у неї вже не сльози, а блиск. Блиск захвату. Заради такого блиску не жаль попрощатися з таким цінним персонажем як цей кіт.

- Так, - і тільки після цього дівчинка акуратно, ніби боячись зробити щось не так, забирає хвостатого своєю маленькою ручкою, - ти любиш котиків?

- Люблю, - ствердно киває маля й з захватом розглядає хвостик малого, оченята, подарунок прийшовся їй до смаку, це помітно неозброєним оком, - але мені не дозволяють завести тут котика.

- А чому ні? - Хоча, скоріш за все, я розумію чому ні. Певно через те, що в інших дітлахів може бути алергія на чотирилапого або взагалі в дитячих будинках заборонені наші менші друзі. Та розмову з Ребекою потрібно підтримати, мала пішла на контакт і не варто втрачати можливості подружитися. Чи то хоча б спробувати подружитися.

- Кажуть, що я ще маленька. От коли виросту, тоді й зможу завести котика. Чи песика. Чи навіть обох, - при згадці стосовно того, що вона зможе завести відразу двох хвостатих друзів, у Ребеки починають ще яскравіше палати очі. Це, скоріш за все, її мрія.

- Так і буде, так і буде, сонечко, - як би мені хотілося зараз зірватися з місця, помчати в притулок для тварин та вибрати хвостатого малюка для дівчинки. Щоб спостерігати за тим, як вона буде посміхатися. Як будуть від щастя світитися її очі. Як малеча буде радіти новому другу. Але, на жаль, наразі це не реально... - А ти вже вибрала ім'я яке даси своєму котику?

- Так, - посмішка знову осяює личко дівчинки, - Рокі. Я і цього котика назву Рокі, адже ви не проти... ем...

- Мене звати Стася, - я простягаю руку малій з надією, що вона не буде проти цього жесту. - І ні, я, звичайно, не проти. Рокі дуже гарне ім'я. У тебе дуже гарний смак.

- А я Ребека, - і, на щастя, дівчинка легенько тисне мою руку, а на серці у мене відлягає. Крига скресла. І це супер.

- Ребека, - звучить голос позаду мене, а коли я розвертаюся на сто вісімдесят градусів, то помічаю, що до нас підійшла Таїсія Миколаївна, і, якщо не помиляюся, жіночка дивиться на котика у руках дівчинки - йди з дітками на сніданок.

- Гаразд, Таїсія Миколаївна, - згідно киває маленька, а після переводить погляд на мене, - дякую, Стася, за подарунок. Я буду дбати про Рокі та оберігати, щоб його ніхто не скривдив. Дякую!

- Молодець, - не втримуюся від того, щоб не провести рукою по волоссячку дівчинки, воно в неї таке миле, як і саме маля. Жаль, що такі діти вимушені стикатися з усіма жахіттями цього несправедливого світу...

- Стасю, - звертається до мене Таїсія Миколаївна, коли Ребека покинула нашу компанію та вирушила за іншими дітлахами на сніданок. - Я спишу все на те, що ти раніше не працювала в дитячому будинку, тож деколи можеш не знати, що та коли робити.

- Я щось зробила не так? - По суровому вигляду обличчя та по ще суворішому тону можу усвідомити, що втнула щось не вірно, тож гіркий осад з'являється на душі після приємного спілкування з Ребекою.

- Ти маєш дбати про дітлахів, давати їм свою любов та піклування. Їм це катастрофічно необхідно, але! Але стосовно подарунків це ти дарма. Оскільки іншим може не сподобатися, що ти зробила презент Ребеці, а інших залишила ні з чим. Це може кепсько вплинути на мікроклімат всередині колективу, а враховуючи проблеми кожної дитини на підсвідомому рівні, то це може завершитися не дуже добре. 

- Вибачте, я щось не подумала стосовно цього, - є логіка в словах Таїсії Миколаївни, залізна логіка проти якої не попреш, - просто хотілося порадувати малечу. Вона так відсторонено знаходилася від інших, що я не змогла втриматися та не підійти до неї.

- Я розумію тебе, Стасю, чудово розумію, але такі дії можуть зробити тільки гірше. Тож на цей раз я вдам, що нічого не помітила, але наступного разу будь уважніше. Деколи необдумані вчинки можуть призвести до катастрофи. А вони нам не потрібні, вірно?

- Так, вірно.

Як же точно Таїсія Миколаївна наразі описала все те, що творилося у моєму житті останні три роки. Я зробила стільки необдуманих вчинків, що і справді варто бути уважнішою. Я якась занадто наївна, ця наївність може мене погубити...

***

Видно було по малих, що вони дуже відповідально підійшли до цього концерту, адже навіть попри малий вік так самовіддано віддавалися своїм ролям, що я випала з реальності на ту годину, поки йшла вистава. Дітлахи не відігравали свої ролі, ні, вони таке враження проживали це життя на сцені, змогли пронизати крізь себе всі емоції та почуття, які мали відчувати в той чи інший момент їхні герої та відтворили все в найкращому вигляді.