Розділ 7

- Ось це і є мій рідний дім вже протягом стількох років, - повідомила Лариса Анатоліївна, коли ми опинилися біля невеличкої будівлі на один поверх. Я не знала й не питала у жінки, скільки малих проживає в цьому дитбудинку, але судячи з усього, то не надто багато. - Надіюся, на певний час і для тебе ця будівля стане гарним прихистком від проблем та різних поганих роздумів.

- І я дуже сильно на це надіюся...

Варто нам було ввійти в приміщення, як до нас тут же вийшла дівчина. Не знаю скільки точно їй було років, але вона була приблизно мого віку. Певно, працівниця в цьому закладі? Навряд чи це вихованка Лариси Анатоліївни.

- О, Лара, привіт, а я думала, що ти вже завтра приїдеш, щоб не по темному їхати.

- Та ні, так засумувала за вами, що більше і дня не змогла б протриматися без своєї родини. Як у вас справи? Все гаразд?

- Так, все добре, я поклала малих спати, тож на сьогодні роботи як такої вже не залишилося. Ти можеш відпочити після дороги, - не знаю, як звати цю дівчину, і чи справді вона являється працівницею цього дитячого будинку, але було прекрасно видно по ній, що вона поважає Ларису Анатоліївну і переймається за неї. Думаю, такі відносини склалися не просто так, Лара вміла підкуповувати своєю щирістю та добротою, тож пожинала плоди у вигляді гарного ставлення зі сторони навколишніх людей. Наразі я могла прекрасно за цим спостерігати.

- Супер, до речі, знайомся, це Стася, наша нова бджілка помічниця, - жіночка пригорнула мене до себе, і у мене тут же на обличчі розцвіла посмішка, адже так робила моя матір, коли траплялося щось, що вибивало мене з колії. Далеко не кожен роботодавець буде так мило представляти свого підлеглого іншим працівникам. Та що там не кожен, думаю, взагалі таких немає. Лара налаштовує в першу чергу довірливі людські відносини, а не опирається тільки на робочі моменти. - Стася, це Римма, моя надія й опора. Вона разом з Таїсією Миколаївною допомагають мені окутувати дітлахів теплом і наділяти їх всім, щоб вони не відчували себе покинутими чи забутими. Надіюся, у нас це виходить.

- Приємно познайомитися, Стасю, - дівчина без роздумів кинулася до мене в обійми, ніби ми знайомі не всього пару хвилин, а як мінімум пару років. З однієї сторони це дещо лякало, бо явно не очікуєш такої надмірної тактильності та рвучкості збоку по факту чужої людини. Чи то можливо я настільки забита й закомплексована в цьому плані до інших, що мені це здається дивиною?

- Навзаєм, Римма, - переборюю свою скутість та відповідаю на ці обійми. Певно варто викидати з голови всю цю чортівню, яка підказує мені, що така поведінка дещо дивна, та адекватно сприймати таку модель спілкування. Схоже на те, що слова Лариси Анатоліївни про родину не були просто словами, жіночка реально оточила себе вірними людьми та щирими людьми, які являються для неї рідними, а не просто підлеглими.

- Як щодо того, щоб поближче познайомитися за смачним чаєм? Я б і перекусила щось легеньке, а то після дороги апетит нагулявся. Що скажеш, Стасю? 

- Я не проти, - тим паче мама з собою дала мені три пакування печива, щоб я бідна не померла від голоду. Не буду ж я його точити вночі під подушкою, ось і зійде за перекус після дороги.

- Тоді давайте так, Римма, ти покажеш Стасі її кімнату, а я піду поставлю чайник та щось придумаю нам перекусити, по руках?

- По руках, - підморгнула дівчина Ларі й повернулася до мене, - ну що, пішли, Стасю? У нас тут звичайно не хороми, але дах над головою та тепле ліжечко є в наявності.

- Цього мені буде більш ніж достатньо, - так, видно було по приміщенню, що воно далеко не зазнавало ремонту, оновити все було б не зле, але водночас було якось затишно. Якось по-домашньому. Малюнки дітлахів на стінах, іграшки розставлені по периметру, що очевидно робило це приміщення раєм для малих, кольори навколо такі теплі, пастельні, явно не агресивні. Думаю, мені буде приємно тут працювати.

Та не встигли ми розійтися кожний по своїх справах, як щось гупнуло. Глухо гупнуло, ніби двері об стіну, а після...

- Мамооооо...

Три пари очей тут же розвернулися в сторону цього дитячого крику. А це безсумнівно була дитина, тут і до екстрасенса не варто ходити. В дитячому будинку - дитина, оце дивина, еге?

- Мамоооо...

В нашу сторону бігла дівчинка, маленька дівчинка років п'яти, не більше, і вона буквально на швидкості влетіла в Ларису Анатоліївну. Потрібно віддати належне жіночці, вона вчасно змогла згрупуватися, тож замість того, щоб повалитися вдвох на підлогу, наразі мала обіймала Лару і схлипувала їй в плече.

- Мамо...

- Сонечко, що трапилося? Ти чого плачеш? - Лариса Анатоліївна миттю змінилася в обличчі, якщо до цього вона була розслаблена та посміхалася, то вже зараз була максимально напружена й не було навіть натяку на усміх. Жінка тут же ввімкнулася в проблеми та перипетії малих, які проживають в цій будівлі.

- Мамо... мені приснився кошмар..., - маленька все ніяк не могла заспокоїтися і по її щічках й надалі струмували сльози, окропляючи все личко. Таке гарненьке личко, але водночас таке червона від емоцій, які переповнювали малечу.

- Сонечко, все добре, я тут, а кошмар це всього лише сон. Не бійся. Все гаразд, - жіночка втішала дівчинку й водночас гладила її по голові, намагаючись втихомирити бурю.

А я стояла і не могла повірити, що існують на світі настільки щирі, теплі та добрі люди, як Лариса Анатоліївна. Уявляєте, скільки часу й своїх власних емоцій та почуттів жінка мала віддавати дітлахам, щоб вони називали її матір'ю, хоча по факту такою вони для них не являлася? Хоча, судячи з усього, Лара була їхньою віддушиною і всім добром на цьому світі, тому що декого з дітлахів зрадили батьки, віддавши сюди через різні причини, з деким доля зіграла злий жарт, залишивши наодинці з проблемою вижити у цьому жорстокому світі... Тільки зараз я усвідомила наскільки мої проблеми нікчемні у порівнянні з тим, що одного разу пережили ці малюки, наскільки вони сильні духом, що змогли залишитися дітьми тоді, коли все було проти них... То як я можу на щось жалітися? Стало навіть соромно за те, що я вважала свої проблеми проблемами світового масштабу...