Розділ 5

- Доню, а ти впевнена, що цих речей тобі вистачить? - З підозрою поглядає на валізу батьку, яку він несе настільки запросто, начебто валіза повністю пуста, просто імітація багажу, - зазвичай дівчата люблять речі та чим побільше, а тут якось не густо.

- А які це дівчата? - Не встигаю я відповісти, як тут в розмову вклинюється мати, яка до цього була засмучена тим, що одна єдина донька покидає рідне гніздечко, а тут так оживилася, як почула про дівчат з вуст батька. - Які це дівчата люблять речі та чим побільше? Не скажеш мені, Міша?

- Та різні дівчата, хтозна, я особливо не цікавлюся. Навіщо мені ті дівчата, якщо у мене є королева всіх дівчат? - Однією рукою тато продовжує тримати мою валізу, а іншою пригортає маму до себе та цілує її в щоку. У мене тут же на вустах з'являється посмішка від цієї милої картини. Так тепло стає на душі. Мені так буде не вистачати батьків. Я буду безмежно сильно за ними сумувати й за ось такими приємними сценами.

- Ох і підлабузник, ох вже і стелиш красиво, - мамочка ніби ображається на тата, але всі ми прекрасно усвідомлюємо, що це всього-на-всього гарна акторська з її боку, тож тепер у нас всіх трьох на обличчі усмішка, - але справді, сонечко, тобі вистачить цих речей? Ти взяла щось тепле з собою? А піжаму? Тепле взуття?

- Мамо, тато, - я по черзі дивлюся на кожного з моїх найулюбленіших, - ви так переймаєтеся, начебто проводжаєте мене назавжди. Ви що, не хочете більше мене бачити? Настільки сильно я вам набридла?

- Доню, та що ти таке говориш? Що це за дурниці такі? Звичайно, хочемо! Як ми без тебе? - Мати тут же встає в стійку, начебто навіть чути не хоче такої нісенітниці.

- Я їду в інше місто, а не в іншу країну. Працюють пошти, тож якщо що, то я вас наберу, щоб ви відправили мені щось з речей. Тим більше я планую якщо не кожного тижня, то хоча б раз у два тижні приїжджати додому. Тож щодо цього не переживайте, я не замерзну, і сильно засумувати за мною ви не встигнете. - А от я точно буду скучати за батьками. Вони для мене більше ніж просто батьки. Вони мої друзі. Вони мої компаньйони. Вони моє життя. Саме тому я справді планувала доволі часто їздити до них. Тим паче до рідного міста курсували як і автобуси, так і потяги, тож зі сполученням проблем взагалі ніяких немає.

- Ловимо тебе на слові, - змовницьки підморгнув тато і поставив кулачок перед собою, який я відбила своїм кулачком. Наша з ним традиція закріпити певний договір. - Так тебе точно забере ця Лариса Анатоліївна? Чи як ви там з нею домовилися?

Не дарма батько поставив саме це запитання, бо ми якраз вийшли з під'їзду на вулицю, а Лари ще ніде не виднілося на горизонті. Певно, жінка трішки запізнювалася.

- Скоро має бути, можливо затори на дорозі, - я не бачила сенсу Ларисі Анатоліївні мене дурити, тож думаю справді виникла якась банальна річ, як то корка, чи то можливо інша нагальна проблема, яка змушувала жіночку затриматися.

- Дивно це якось, - задумливо промовила матір, вдивляючись кудись вдалечінь, начебто вона помітила там щось ну дуже цікаве.

- Що дивно? - Я не могла второпати, до чого хилить рідна, тож взяла її за руку, щоб привернути увагу до себе, а не до того стовба, на який дивилася мати.

- Та дивно те, що ти ще навіть дня не встигла попрацювати в цьому дитячому будинку, а ця жінка так добре до тебе ставиться, що згодилася самотужки відвезти тебе і твої речі в інше місто. Не часто зустрінеш такого бережного ставлення від керівника до підлеглого. Не часто.

- Та що ж тут дивного? Ларисі Анатоліївні просто терміново потрібна помічниця, тим паче вона працює з дітьми, а щоб працювати з дітьми варто мати добре серце. Тож нічого дивного тут не бачу, - мало того, що Лара запропонувала мені допомогти з переїздом в інше місто, так ще й запевнила, що надасть мені кімнату у дитячому домі, де я зможу проживати, поки не знайду собі житло. Тож можливо так, жінка була надто добре, надзвичайно добра. Та як вірити у цей світ, якщо не вірити у світлих та позитивних людей в цьому світі?

- Ну, не знаю, - матір явно не повірила в такі добрі мотиви Лари, тож задумливо протягнула це "ну, не знаю". Коротко кажучи, я не змогла її розрадити своїми запевняннями, що все логічно та нічого дивного в поведінці жінки немає.

- Кохана, все буде добре, - батько помітив, що ситуація потроху заходить в глухий і не надто приємний кут, тож вирішив встати на мою сторону, - ти ж знаєш, що Стася у нас розумна дівчинка, все у неї буде гаразд. А ось напевно і Лариса Анатоліївна.

І справді, у двір заїжджала машина, і прямувала вона саме до нашого під'їзду. Ось тільки це не була Лара. Я не знала, який автомобіль був у жінки, але це точно була не вона. Я знала цю машину. Прекрасно впізнала. А ще краще знала, хто саме в ній знаходиться... Чорт! Чорт! Чорт! Ну чому ВІН приїхав? Чому??? Я ж практично встигла втекти, практично встигла. Але ні, не встигла...

- Це не Лариса Анатоліївна, - не знаю, кому повідомляю цю новину. Чи то батькам, чи то більше собі, щоб таким чином прийти до тями та якось розв'язати ситуацію. Полюбовно. Без скандалів.

- Стоп, зачекай, це ж..., - мама певно так само як і я не може повірити, що тут забула ця людина, тож до кінця навіть не може вимовити свою фразу.

- Доброго вечора, - а ця людина куди впевненіше себе почуває, ніж я чи мої рідні, бо різко виплигує з машини, плюс до всього тримає величезний букет в руках. - А чого всі тут зібралися?

- Свят? - Рідні сьогодні явно на одній хвилі зі мною, адже татусь начебто ставить питання, а ніби хоче впевнитися, що зір йому не зраджує, а він справді бачить перед собою Святослава.

- Доброго вечора, - повторяє хлопець, чим повністю розвіює можливість того, що у нас, відразу в трьох може бути галюцинація. - Кохана, тримай, це тобі.

І поки я й надалі перебуваю в шоку та не тямлю, що тут робить ця заноза в одному місці, Свят дарма часу не втрачає та засовує цей букет мені в руки.

- Так, а що тут відбувається? Хтось куди їде чи що? - Певно він зрозумів, що від мене не дочекається найближчим часом пояснень, тож по черзі дивиться на маму, а потім і на тата, таким чином там шукаючи відповідей на свої запитання.