Розділ 3

- Мамочко, а ти зможеш за мною завтра заїхати? - Варто якось витягувати рідну з того кокону ступору, в якому вона наразі знаходиться, а то вже і лікар запевнив, що зі мною все гаразд, і навіть Андрій Сергійович покинув палату, а мама й надалі знаходиться в шоку. Тож потрібно її витягувати зі світу потойбічного у світ реальний. Допоки їй остаточно не стало зле.

- Емм, так, звичайно, сонечко, звичайно.

Супер! Нарешті рідна почала говорити, нарешті якісь дії від неї, навіть якщо це звичайний ствердний помах головою.

- І, якщо зможеш, то якомога раніше. Не дуже хочу тут затримуватися, - не те щоб я вилазила рідній на голову та хотіла на тій голові зробити собі хижину, звісивши ноги додолу, але наразі варто забити мізки матері чимось іншим, ніж переживанням за її чадо. А чим скоріше вона завтра приїде за мною, тим скоріше я опинюся вдома. Тим бистріше мати зможе спокійно видихнути та не перейматися за мене. Тут все логічно, тут тільки звичайнісінька дещо оманлива тактика. Оманлива заради ж блага.

- Добре, добре, - мама явно не очікувала від мене такої наполегливості, але воно і добре, бо вона навіть відійшла дещо від мого ліжка, начебто хотіла урвати дещо свого особистого простору та перевести подих від моєї нахабності, - але якщо так, то можливо набрати до Тео?

- Навіщо до Тео? - Схоже мати вирішила, що в цю гру можна грати вдвох, тож і мене вирішила повернути в шок своїми словами. Я хоч і не бажала показати стривоженості, щоб не викликати в родички зайвих питань, але думаю навряд чи це повністю вдалося. Все ж я не стрималася та підірвалася на ліжку. Через секунди все ж взяла себе в руки, але...

- Доню, справді все гаразд? - Але не вчасно я взяла себе в руки, не вчасно, тож не дивно, що влучне око матері замітило мою поведінку. Мама не була б мамою, якби цього не помітила.

- Так, справді все гаразд, - я назад сповзла на подушку та поклала на неї голову, бо вона дещо почала крутитися від мого різкого підйому. Схоже на те, що не повністю вдалося уникнути наслідків після зустрічі з каменем. Все ж камінь виявився трішки міцніше за мою голову. - Просто чому вже друге ти згадуєш про Тео?

- Ну... він же твій хлопець, тож логічно має цікавитися тим, що трапилося з його дівчиною. Чи... я чогось не розумію? 

Ох, мамо, логічно, якщо відштовхуватися чисто від твоїх слів, то логічно. Та не все в цьому світі піддається логіці. Далеко не все...

- Тут така справа... Коротко кажучи, ми з Тео розійшлися, - найочевидніше, що можна було піднести матері, як правду. Бо реальну правду рідна точно б не зрозуміла. Я сама до кінця не могла зрозуміти, що трапилося, що вже говорити про маму, яка ні сном ні духом.

- Знову? - Мама не змогла приховати здивування, тож величезні очі та шокований вигляд наразі були головними атрибутами рідної.

- На жаль, знову, - двічі в одну річну не ввійдеш... А виходило, що я не тільки ввійшла, а вже навіть двічі вийшла з однієї й тієї самої річки. І вже двічі я виходила з цієї річки повністю мокрою від тих помиїв, які в цій річці знаходилися... - То що, домовилися, завтра як тільки у тебе вийде, так ти відразу приїдеш за мною?

- Так, добре, але...

- Супер! А зараз, якщо ти не проти, то я б хотіла дещо поспати. Почуваюся я непогано, та все ж присутня певна втома, - нехай вибачить мені мама, та наразі я не готова вести діалог стосовно Тео. Та і взагалі невідомо, чи колись зможу це робити таким чином, щоб не розривати собі душу на маленькі частинки...

- Так, звичайно, доню, звичайно, - на щастя, рідна покинула спробу завести знову тему щодо мого колишнього, тож чмокнула мене в щоку й кинула на прощання, - до завтра, сонечко. Я постараюся якомога скоріша приїхати за тобою.

Варто матері було тільки перетнути поріг палати, тільки-тільки зачинити за собою двері, як мене тут же прорвало. Хвиля розпачу була настільки потужна, що сльози тут же ринулися з моїх очей, а схлипи з кожною секундою ставали все сильніше та голосніше. Їх вже не реально було зупинити. 

- Котику, Стасю, що трапилося? Ти чого? 

Можна було подумати, що це рідна почула мою істерику та повернулася, щоб мене втішити. Адже на ліжко поруч зі мною присіли, а після теплі руки опустилися на мої плечі. А я відразу пригорнулася до цієї людини. Хоч вона і не являлася моєю матір'ю.

- Стасю, що сталося? Розкажи мені, довірся. Виговорися й тобі стане краще.

Це нормально, що мені хочеться довіритися чужій, практично незнайомій людині, а не своїй рідній, любій матері? Адекватно ділитися секретом з тим, кого я не знаю, та приховувати його від найближчих?

Певно це і не нормально, і не адекватно, але саме сьогодні, саме в цю мить мені хотілося це зробити. І я зробила... 

- Це... з приводу..., - я не могла втриматися від емоцій та промовити фразу адекватно, не запинаючись. Погіршувало ситуацію ще те, що варто було відкрити хоча б трішки рота, як тут же починали з очей капати сльози. Таке враження, ніби рот і очі були одним суцільним механізмом, тож коли працювало одне, працювало й інше. Правда навіть гірше - рот я закрила, а гаряча рідина й надалі обпікала мої щоки.

- Це з приводу цього хлопця? Щодо Тео?

- А ви звідки знаєте? - Від шоку я навіть заговорила нормальним чином. Навіть сльози начебто на якусь мить перестали стікати по обличчю, ніби вони теж перебували в ступорі від слів Лари.

- Котику, ви ж тільки но з мамою про це спілкувалися, а я, вибач вже мені, стала свідком даної розмови, - жіночка промовляла так, ніби перепрошувала переді мною за те, що вона натворила. Хоча насправді ніякої її провини тут не було, плюс до всього все було настільки логічно, а я певно перебувала в такому втраченому стані, що відразу не усвідомила, що все так просто. Все геніальне максимально просте.

- Так, це стосовно Тео, - і знову дамбу прорвало. Знову крізь цю дамбу полилося достобіса рідини у вигляді моїх сліз. Варто тільки згадати обличчя колишнього, згадати нашу останню розмову... Хотілося б сказати крайню, дуже хотілося б так сказати, але, судячи з усього, вона справді остання. Хлопець поставив крапку в наших відносинах і тут вже ніяк не вліпиш три крапки...