Розділ 2

Ні, Злато, не думай про це! Це точно не вихід з ситуації. Ти точно не маєш думати в такому річищі. Так, життя без Тео стане не таким яскравим, як то було з хлопцем. Так, навряд чи ти ще когось так покохаєш, як покохала колишнього. Можливо, ти більше ніколи не підіймешся на сотні метрів над рівнем моря, завдяки тому коханню. Але! Ти маєш батьків, котрі тебе обожнюють, і навіть страшно уявити, що буде з ними, якщо щось непоправне станеться зі мною. Вони цього не переживуть. Вони не витримають того болю, якого я їм можу заподіяти, сама того не бажаючи. Хоча б заради цього варто жити. А ще... Життя одне і буде дуже дурно перервати його через нерозділене кохання. Так, боляче. Так, діра в серці назавжди залишиться після цих відносин. Так, не хочеться жити. Але треба! Якщо я навіть одній людині на цій землі допоможу, навіть якщо одній людині зроблю приємність - це вже неймовірно. А чого я доб'юся, якщо просто раз і назавжди піду з цього світу? Мене не буде. Це як мінімум. А що як справді комусь допоможу? Що як моє існування на цьому світі принесе комусь користь?

- Вибачте... а хто ви? - Розмовляти стало куди краще, голосові зв'язки трохи відновилися від періоду непритомності, тож я вирішила поставити чергове питання цій жіночці. Воно було не настільки важливе, як попереднє, чому я тут опинилася, але було дуже цікаво дізнатися, хто ця приємна жіночка. Вона так переймалася за мене, що як мінімум варто вивідати її ім'я.

- Я Лара, твоя сусідка по палаті, - і усміхнулася такою теплою посмішкою, такою щирою. Дуже схожою на ту, яку я дуже часто бачила у матері. Тож на душі тут же стало куди тепліше. Настало потепління після того, як я згадала про Тео. Про те, що трапилося буквально недавно...

- Лара? - Вона була молодше моєї матері, але явно куди старше від мене. Думаю, років сорок п'ять, плюс пару років, а можливо й мінус пару років. Та приблизно в діапазоні сорока п'яти. Тож просто Лара у мене язик не повертався називати цю жінку. Це виглядало як якесь панібратство.

- Ну взагалі Лариса Анатоліївна, але мої підопічні називають мене просто Лара. Так я відчуваю себе не такою древньою, - і знову усмішка. Усмішка, яка робить це знайомство куди приємнішим та добрішим. Таке враження, начебто я знаю жіночку вже пару років, а не пару хвилин. 

- А хто...

Я хотіла запитати про підопічних цієї жіночки, хто вони такі, але не встигла, адже в кімнату ввірвалися. Ввірвалися так, що двері до палати так широко розчахнулися, що вдарили об стіну й дещо збили звідти фарби. Відвідувач явно не турбувався про ремонт даної лікарні.

- Доню, сонечко, що трапилося?

Так несподівано та різко в палаті виявилася моя мама, а вже наступної секунди вона опинилася біля мого ліжка. При цьому Лара тут же відійшла в сторону, щоб очевидно не потрапити під цей бронепотяг. Який мчав на всій швидкості та не бачив перешкод до цілі. Тобто до мене.

- Де болить? Голова не крутиться? Можливо, дати таблетку? Покликати лікаря? - Не встигла я хоча б щось вимовити, як рідна почала закидувати мене питаннями, та так рясно, що не було змоги втулитися зі своїм словечком.

- Мамо, все гаразд, - нарешті була невеличка мить, коли матір на долю секунди замовчала, тож я вирішила скористатися цим моментом, щоб вгамувати її, бо здається кому-кому, а їй точно доведеться викликати лікаря. Вона максимально заведена, і ще не дай Боже схопить інфаркт. - Я справді добре почуваюся, не потрібно кликати лікаря. Все добре.

- Точно? - Погляд мами зупинився на пов'язці на моїй голові, яку я не могла бачити з очевидних причин, але точно відчувала, що там щось схоже на пов'язку було прикріплене. Якийсь сторонній предмет.

- Так, точно, - і поклала свою руку на руку матері, щоб можливо хоч таким чином її вгамувати, - не переймайся, це всього лише невеличкий поріз. Не варто переживати.

- А де Тео? - Рідна поглянула в сторони, мабуть, там очікувала побачити мого колишнього, але там стояла тільки Лара й спостерігала за картиною стурбованої матері й дезорієнтованої доньки. Доньки, яка й досі не могла усвідомити, що все те, що наразі відбувається це все правда, а не якийсь дурний сон.

- Він не знає про те, що я в лікарні, - згадка про хлопця знову відродила той гіркий присмак, який я почала потроху гасити всередині себе. 

- Так потрібно ж йому зателефонувати, треба попередити, - мама тут же підірвалася з ліжка, на краєчок якого до цього присіла, і вже висмикнула мобільний з сумочки.

- Мамо, не треба, не варто, - як же не хотілося розповідати рідній про те, що насправді ми з Тео не разом, що тоді, коли колишній їв суп матері у нас на квартирі, то ми їй збрехали, що знову разом. Не кажучи вже про той обмін партнерами...

- Чому не треба? - Мати не могла второпати, чому ні, чому цю інформацію потрібно тримати в секреті. 

А я... Не спромоглася на відповідь. А навіщо, якщо сам Тео власною персоною з'явився в палаті наступної секунди?

Мене тут же ніби вибуховою хвилею відкинуло назад. Це спершу, а після я почала повзти назад, і хоч позаду була стіна, крізь яку я не могла пройти банально тому, що ми знаходимося не у магічному світі, та все ж хоч злитися з нею я можу? Ну, будь ласка...

Чому він прийшов? Щоб наговорити мені ще більше гидоти? Ще більше занурити в бруд й не залишити ні маленької частинки тіла, котра не буде загиджена цим брудом? Я ж стерпіла минулу нашу зустріч, ледве її пережила, що в моральному, що в фізичному плані, так навіщо приходити та добивати? Для чого? Невже я настільки зробила йому погано, що Тео так безжально розправляється зі мною, ніби м'ясник з маленьким шматочком м'яса?

- Доню, що трапилося? - Чую стривожений голос матері й це стає наразі рятівною ниточкою, адже я усвідомлюю, що не наодинці з Тео. Я надіюся, що він посоромиться при моїй матері виливати всі помиї, котрі колишній залишив спеціально для мене. Плюс до всього це змога перевести погляд від того, хто знову хоче заподіяти мені болю й поглянути на того, хто мене любить. І не дасть в образу. Адже не дасть, вірно? Так, мамо? Ти ж не даси йому образити свою дівчинку?