Розділ 1

Що я тут роблю? Невже я мазохістка? Невже самотужки люблю робити собі боляче?

Не знаю, раніше за собою такого не спостерігала. Не відчувала, що люблю біль.

Але як по-іншому назвати те, що я наразі творю? Сиджу на лавочці, на якій ми віддавалися з Тео теплим обіймам та пристрасним поцілункам. Знаходжуся біля будинку, де знаходиться квартира колишнього, де ми колись віддавалися повністю почуттям під іменем кохання. Бачу перед собою того, хто і був тим коханням. Та і зараз є... Саму себе не обдуриш...

- Що ти тут забула? - Перша реакція чоловіка - здивування. Та вона тут же змінюється іншою - неприхованим гнівом. І цей весь гнів він передає цим єдиним реченням. Ніби "що тут забула ТАКА, як ти?". Чи то інше, зовсім не краще - "мені гидко з тобою перетинатися, згинь!".

- Я знаю, - сльози починають пекти, ось-ось і поллються безперервним водоспадом з моїх очей. Таке враження, що їм немає ні кінця ні краю. Адже після того, як я по очах Марти визначила, що між ними нічого не було, а це було всього лише сьогодні зранку, тільки зранку я широко розкрила очі на цю ситуацію, я цілий день ридала. Цілий день проливала гіркі сльози й вони й надалі не закінчуються. Як і той біль, котрий все шарпає мою душу і шарпає та не дає ні на секунду спокою.

- Що ти знаєш?

- Що у вас з Мартою нічого не було. Що ти мені не зраджував. Що ти мене кохаєш.

Я не знаю, що трапилося в той день. Не знаю ні деталей, ні загалом чому так вийшло, що подруга з коханим виявилися в одному ліжку, але ж певно через кохання до мене Тео нічого не зробив? Саме тому, що його серце належить мені, саме тому він не зробив тієї помилки, яку б ніколи не можна було виправити? Я б не пробачила зради, точніше я її й не пробачила, але виявилося, що все не так, як я подумала... Смішно звучить, але так воно є насправді.

- Кохаю? Я? Кохаю? Тебе?

Чому він виділяє так кожне слово, ніби спілкується з неадекватною? Невже Тео не бачить в мені мене? Що настільки кардинально змінилося з того дня у будинку його бабусі, що він бачити мене не хоче, не те що знати?

- Так, - мені хочеться в це вірити. Я знаходжу саме в коханні пояснення тому, що він не зрадив мені з Мартою. Що хлопець через великий проміжок часу повернувся в моє життя та знову запалив той гніт, який потух після нашого з ним розставання. І не просто так це зробив, атому, що почуття до мене й надалі палають у його серці та душі.

- Ні, - і наступну мить я можу спостерігати його спину. Спину, яка віддаляється таке враження не тільки від мене, а і з мого життя.

- Що означає ні? - Варто було Тео повернутися до мене спиною, варто було зникнути його очам, котрі я любила за те, що можна пробратися в душу, варто було зникнути вустам, з якими я стільки разів втрачала опору під ногами, переносячись у світ блаженства... Варто було всьому цьому статися, як з очей тут же полилися сльози й почали обпікати мої щоки, змагаючись з серцем на рахунок того, кому наразі більш гаряче. Пекельно гаряче.

- Ти дурепа чи що?

Краще б він пішов. Краще б я бачила спину Тео, ніж те, що я побачила наступної митті. А побачила я колись кохані очі, які наразі знищували мене заживо. Могла споглядати вуста, які наразі були вищиром, як у дикого вовкулаки. А ще... Ще куди гірше від того, що він називає мене дурепою... І ні, я не принцеса на горошині й не тендітна квіточка посеред доглянутого саду. Просто... Це вперше, коли Тео дозволив собі мене образити. Вперше обізвав.

- Раніше ти була куди розумніше!

- Чому? - Невже через мої розумові здібності хлопець більше не хоче бути зі мною? Маячня. Повна дурня. Але наразі я навіть в цю дурню готова повірити, тільки щоб усвідомити, чому він все ламає та трощить своїми словами та своєю поведінкою. Чому він остаточно ставить крапку, а не трикрапку.

- Раніше тобі не потрібно було повторювати двічі одну й ту саму інформацію! - Тео біля мене. Зовсім поряд. Та замість звичного тепла, замість приємної насолоди, котру я відчувала поряд з хлопцем раніше, наразі я прекрасно зачуваю холод. Мороз, який відходить від нього. І цей мороз стає куди нестерпніше з кожною секундою. Пробирається в кожну частинку мого тіла. Заморожує кожен сантиметр моєї шкіри. - Я тобі написав, щоб ти звалила з мого життя та валила до своїх мужиків!

- Але ж..., - до яких ще мужиків? Чому він говорить про них в множині? Та і взагалі чому згадує цей момент?

- Повторю ще раз, так сказати, наочно, - та Тео перебиває, не дає захиститися, хоча я й так практично повністю розбита, - звали з мого життя назавжди! Не потрапляйся мені на очі! Зникни з виду! Якщо я і кохав тебе, то це давним-давно минуло! А ми не в минулому, ми в теперішньому! І в цьому теперішньому я тебе точно не люблю! Я тебе ненавиджу! Почула мене?! Ненавиджу!

Він тебе ненавидить, ти чуєш? Він тебе не кохає, а ненавидить, усвідомлюєш?

Усвідомлюю... Усвідомлюю і саме тому зриваюся з місця. Мчу від лавки, де колись я була щасливою. Від будинку, де я літала не тільки вище даху, а вище хмар. Від чоловіка, який і підійняв мене вище хмар, а після опустив на землю так різко та так сильно, що біль така нереальна, що перед очима все спочатку починає мерехтіти, блимати, а після взагалі темінь. Кіно завершилося, пішли титри, ось тільки ніхто не буде їх споглядати. Кому потрібне ім'я героїні, яка виявилася невдахою?

Доволі яскраве світло це явно не те, що я очікувала відчути після того, як морок покрив все моє тіло та свідомість. Світло це щось добре, щось приємне, щось таке, що приносить оптимізм. А я втрапила в непроглядну темінь, від якої смердить небезпекою, кошмаром і навіть натяку на щось хороше немає. Тоді чому такий контраст? Чому я все ж відчуваю якийсь промінь світла, котрий явно пробивається крізь мої прикриті повіки?

Саме тому, що мені цікаво перевірити чому так сталося, чому темінь почала розсмоктуватися, а на її місце прийшло світло, саме тому повільно, ніби у сповільненому фільмуванні відкриваю очі. І виявляється, що це справді світло. Що мені реально не здалося. Схоже на те, що я на чомусь лежу, а світло б'є на мене зверху, і перед очима наразі відкривається, звідки струмує джерело цього світла. На стелі висить світильник, який і освічує все навколо. Начебто приємний відтінок від цього атрибуту відходить, але певно я ще не звикла до цієї яскравості, тож починаю мружитися, а головна тут же ніби розколюється на дві частинки. Настільки наразі присутній сильний головний біль.