Тобі належна

РОЗДІЛ 18 "І знову..."

— Тобі слід придбати машину і  навчитись  кермувати. Не зручно  кожного разу користуватися   послугами таксі, —  благословляє на  дорогу бабуся, коли  останній раз прискіпливо оглядаю себе у  дзеркалі. Не скажу, що прагну вразити, але в  душі  криється   інстинкт змагальності із сестрою. Хочу, щоб остання відмітила мої зміни,  щоб у неї навіть наміру  не виникло  дорікнути   кривим слівцем. Я  не мовчатиму. Вже ніколи…

А за  автомобіль  Елеонора  слушно говорить. Я  можу  дозволити собі  засіб пересування, а  от час, щоб навчитись  їздити за  кермом? Ні, слід  знайти  хвилину й  хорошу автошколу.

— Красива. І Женька   як з картинки. Рушай сміливо.

— Дякую, — та  в  голосі звучить тремтіння. Я хвилююсь і  нічого  вдіяти не можу.    

На телефон  приходить сповіщення зі  служби. Беру  коробку з  солодощами ручної  роботи та підганяю  хлопчика до виходу. Закривши двері,   розумію: назад дороги немає. Я повинна  повідомити батьків  про внука.

— Ти знаєш, до кого ми зібрались в  гості? — вже в  автівці  питаю  Женю. — Для  тебе це буде сюрпризом.

Здивовано підводить на мене оченята, в який   блищать вогники  азарту.

— До бабусі  й  дідуся,  синочку. Вони  тебе   жодного разу  не бачили.

— А які  вони?

— Чудові. Бабуся — справжня красуня, а  дідусь — високий і  міцний, як супергерой. А ще у  тебе  є тітка. Її звати Наталія. Вона — моя  сестра.

— А можна я  покажу  свої машинки? Зі мною будуть гратись?

«Сподіваюсь», —  крутить в  голові. Я міцно пригортаю   малюка, цілую в  маківку, вдихаю його неймовірний аромат. Мій. Найкращий. Найрідніший.

Через  годину, об’їхавши затори, дістаємось  колись рідного мені  дому. Біля високого мурованого паркану  скромно  примостилось кілька  авто бізнес-класу  з  тонованими вікнами, поруч  них походжають зодягнені в  чорні  костюми  охоронці. Тато не користується таким  супроводом, тому швидше за все у  нього відвідувачі, і  ми прибули невчасно.

Повільно підходимо до помешкання. Кожний  наступний  крок  дається важче попереднього. Нервую.

Нас  зустрічає  знайомий  орнамент на вхідних дверях,  та  ремонт у передпокої, який  не мінявся  з часу  мого  останнього візиту, тобто з того само дня, коли доля   звела мене  з Олександром Гриньовим.

Я  тремчу?

Ні,  бо серце нещадно зупиняється, варто опинитись всередині.  Мама виходить з вітальні  та  вмить застигає на місці,  прикипівши очима до маленького   супутника дочки.  Я часто уявляла  нашу зустріч,  знайомство з  моїм сином. Цієї ночі  взагалі обдумувала  кожнісіньке слово,  свою поведінку,  манеру триматись. А зараз… Зараз дар мови втрачено.

Погляд з Жені  повільно перебирається  на мене. Я  знаю,   що  важко впізнати, знаю, що виглядаю ідеально.  Проте руки самі тягнуться  обсмикати  ніжно-рожеву  сукню в коліно ,  поправити поли  вишуканого  твідового  жилета   відтінку  остиглого какао. До моїх щік припливає  червона   фарба,  нагадуючи найріднішій  людині, що  перерід нею жива дочка, а   фантом  уяви.

— Привіт, — стишено кидаю вітання. Тоді  пригортаю   Женю. — Ми  приїхали в  гості.  Солодощі привезли.

Мама, наче відганяючи  ману,  протирає повіки, швидко кліпає й  починає метушитись.

— Ой! Мел, проходьте. Я дуже рада.  Меланіє, а  хто  цей хлопчик? — вона опускається на коліна  перед  внуком, роздивляючись  в   дитячому   личку мої  риси. Мене  маленьку і  теперішню. На  диво,   кровиночка повністю схожий на  Малахових.

— Я — Женя, — простягає крихітну долоньку    синочок. — А ти моя бабуся?

Два серця калатає в  унісон: неньчине і  моє. У  навислій тиші їх  чутно, як  бій курантів на Новий рік. Ми переглядаємося. Доводиться затамувати  подих і  випалити за секунду:

— Знайомтесь. Це мій син. Синочку, а  перед тобою  бабуся, яку  так давно хотів  побачити.

У матусі земля пливе  з-під ніг. Бачу як ротом  хапає повітря,  рукою  шукає опору  аби  не втратити свідомість. Я перехоплюю її та  допомагаю  підлестить на ноги, після чого  вона  спирається  на стіну. Важко і часто дихає. Її очі   вкотре  намацують мої і  в них читається   шок.   Через  кілька хвилин   обличчя  Малахової нарешті  прикрашає подібність посмішки. Я розумію,  що  застала її зненацька  своїм  зізнанням, тому  на більше не  розраховую.

— Отже, Женя.  Яке гарне ім’я.  В нашому  роді   такого не було. Я  дуже рада,  що ви приїхали. Зараз познайомишся  з дідусем  та тіткою. А поки  ходімо у  столову.

Синочок  ніяковіє в  новому  будинку, тому  підхоплюю його на руки  та  йду слідом   за  ненькою. Де  обідає сім’я  я  пам’ятаю. Стіл накритий на значно більше персон,  ніж  нараховую. Зайвих два столових наряддя привертають увагу,  проте  запитати не наважуюсь. Мало з ким зараз спілкуються мої  рідні.

Мама невідривно стежить за Женечкою, наче  боїться, що він втече і  вони більше не зустрінуться. Ми  присідаємо  на глибокий,  шкіряний  диван,  що  стоїть  навпроти величезного  панорамного вікна, з якого  відкривається неймовірний вигляд на  золотавий  сад  та хитромудрий   фонтан. 

—Ти не казала, що народила. Втаємничила від  рідних батьків,  — ображено вимовляє  співрозмовниця. — Я не  розумію чому? Невже я  була  настільки  поганою матір’ю, чи ми з Костянтином  тебе  мало любили?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше