РОЗДІЛ 17 "Погляд у минуле"

Розминаю пальці рук  до хрускоту й відкидаюсь на спинку крісла. На сьогодні робочі  години  закінчено. Субота, друга  половина  дня,  якщо бути точним — майже вечір,  тож  можна розслабитись і  видихнути. Мій  помічник Андрій востаннє  пробігає очима  по списку справ  на понеділок. Бачу,  щось  хоче спитати чи  запропонувати і  вагається. Ми  нещодавно разом працюємо, тому  процес  розуміння з пів  слова  до ідеалу  не відшліфовано. З попередньою помічницею все  було набагато легше і  простіше,  та вона віддала  перевагу декрету над кар’єрним  ростом. 

— Я  вільний   на сьогодні й  завтра? — несміливо  перепитує.  Знаю,  що   він не місцевий. Ймовірно  планує поїхати  до батьків  в  інше місто.

— Так,  займайся  особистими справами. Всього  найкращого.

Попрощавшись,  помічник  зникає  за  масивними дверима, що розділяють мої  персональні квадратні метри від  приймальні, а  я знову  тягнусь  до  роздрукованого  варіанту  договору. Всередині панує  приємне тремтіння і  водночас  страх  втратити бажане. Якщо  у понеділок  на  цих аркушах з’являться необхідні  підписи, «Мел Інвест»  запишеться в  ряди найбільших  енергетичних компаній країни.

Я щасливчик?

Якоюсь мірою  — так…

Кнопка зв’язку  з   помічником  загоряється звичним червоним кольором. Щось   надумав важливе?

— Слухаю, Андрію, — промовляю  ліниво.

— До вас відвідувач.

О, це вже  цікаво. Кидаю  погляд на наручний  годинник.  Уявлення не  маю, кому є діло  до Матвія Гданського.

— Хто? — запитую  нетерпляче.

— Ваш батька…

Вдвічі цікавіше, якщо врахувати   малесенький   факт:  з моменту заснування  «Мел Інвест» татусь   ніколи  не  переступав  поріг   холдингу. Мало того,  у моїй  присутності   один раз згадав  назву  мого дітища . І то  майже три роки тому, коли я  просив  грошей на  новий проєкт, а він  з чистою душею відмовив, назвавши мене  безвідповідальним марнотратником.

— Запрошуй.

Скомандувавши,   оглядаю  приміщення кабінету.  Інтер’єр виконано  у тон моїм статкам: дорого, вишукано, стримано. Нічого лишнього.  Тільки світлі  стіни, нескінчені   панорамні вікна,  величезний  стіл для переговорів,  мій  куточок керівника. Одним словом,  домінування  практичності.

 Небо,  чому почуваюсь стурбованим?  Складається  враження,  що я  першокласник, у  якого  перевіряють  нашвидкуруч  списане домашнє завдання.  Невже для мене  досі  має значення  дума  батька? Я  стільки часу  боровся  за свою незалежність — фізичну і  моральну,  що вважав  комплекси давно похороненими  на  кладовищі    родинних стосунків  родини Гданських.

Чи є  мені  за  що  ненавидіти батька? Ліпше не робити жодних  висновків.

Звісно, він не стукає у двері. Звісно,   заходить як   у свій кабінет,  присідає, де виключно йому  зручно.   Прискіпливо, навіть з  іронією оглядаю  старого павука. Ні його харизма, ні його авторитет, ні зовнішня оболонка  інтригана  не зазнали з віком  жодних змін.  Якби вірив  у містику,  поклявся, що він уклав  договір  із самою смертю, аби не старіти тілом  і   духом.

А татусь  без церемоній  оглядає кабінет,  довше дозволеного зупиняється  на  рамці з фото,  що принишкла  на моєму столі.  Він не бачить,  хто  на світлині, але інтерес до неї враз  приховує.

На одному  диханні спокійно говорю:

— Привіт, тату! Чим зобов’язаний такій честі?

Мій сарказм  не  пролітає повз вуха  рідної людини. Глибокі очі  повільно добирають ноток  злості. Та я  не боюсь. І навіть  не  злякаюсь.

— Вирішив  подивитись, чому мій   молодший син  присвятив  життя.

Я примружую очі. Всього кілька днів тому, я  був  у  нього вдома. Говорили про все на світі,  окрім мого життя. Мого!

— І що думаєш? — з підтекстом  запитую.

— Я вражений. До глибини  моєї гнилої душі  вражений, — похитує головою, після чого  завмирає на своєму улюбленому  ціпку. — І стривожений.

— Чим, вибач, —  аж подаюсь вперед,  щоб краще розчути.

— До мене дійшли чутки про Наталю. Це правда?

—  Нагадую, з нею я  розійшовся  два роки тому.  Ми дорослі люди і  кожен з  нас  зробив свій вибір.

— Ти обрав бізнес, а вона   — пляшку, — сумно констатує. У мене серце  болить за тебе, бо знаю, що ти  допомагаєш Малаховим.

— Допомагаю? — тут мій  голос зривається  на крик. Та що ти знаєш по  мене і  Малахових? Доводиться вичікувати  паузу, аби  нерви   вляглися  на місце.  —  Вони  живуть моїм коштом. Я б давно сказав   їм  до побачення,  але завдяки тобі  до скону  тягнутиму їх на шиї.

Заїдає губу, невдоволено  сопе,  а  тоді винувато  додає:

— Матвію, я  не  знав, що так вийде.

— Уточни, будь ласка,  коли  конкретно не знав? Тоді, коли  гроші  пошкодував і  мені  довелось  ризикувати всім? Чи коли продав сина  задля власних інтересів  та амбіцій?

— Кожного разу я  думав про бізнес. Але я горджусь тобою!  Не кожен чоловік так не дбатиме  про колишню, і  не кожен бізнесмен , почавши справу  «з нуля»,  досягне таких висот.