РОЗДІЛ 16 "Побачення"

Наступний  день  проходить у звичному темпі.  Точніше   готуємося з Елеонорою до зустрічі  бажаного гостя, який  над вечір телефонує.

— Ти наче на справжнє побачення вирядилась, — прискіпливо оглядає мене  бабуся,  а я сама бачу, що занадто старалась.  Легка, різнобарвна  сукня,  канти  котрої обрамлені  тонким мереживом,  витончено спадає  по фігурі,  надаючи  Меланії Редик  романтичного образу. Туфлі на  каблучку більше   підійдуть  для  ресторану,  ніж для  прогулянки  з  дитиною, а високо  закладені  локони  роблять свою власницю  відвідувачкою світського заходу.

— Дійсно,   ще не правильно зрозуміє.

Вмить   розпускаю  волосся,  перезуваюсь у  білосніжні кеди,  через плече   перекидаю крихітну сумочку.

— А тепер як студентка, яка  зібралась  до друзів, — знову  невдоволено бубонить  Елеонора. — Та йде вже,  бо передумає стільки часу чекати під вікнами.  Женю,  можливо таки залишишся  вдома,  книжечку почитаємо, — звертається  до правнука, який  заперечно похитує головую та  хапає мене за руку.

—  Я  нікуди не піду  без свого маленького лицаря. Втрьох нам буде цікавіше,  — настоюю  на своєму. Разом з синочком виходимо  у  теплий вечір  першого місяця  осені. Сьогодні погода виявилась напрочуд  сонячною,  тому  повітря  по-літньому  тепле і  прогріте.

Олександр зустрічає нашу  маленьку процесію під  дверима. У руках в нього знову  букет. Цього разу  милий кошик з  трояндами. Передавши мені  квіти та чмокнувши у  щоку, присідає біля Жені.

— Ну, привіт, козаче! Готовий  до  крутих перегонів на машинках і  до походу в країну дитячихіграшок?

Очі  в  малого зблискують. Звісно,  хто ж відмовиться  від такої заманливої пропозиції.  Проте несміливо на мене коситься.

— Я  не  проти, —  говорю, нагороджуючи Гриньова багатозначним поглядом.  Я не звикла   так  балувати Женьку. Вчора  він отримав  кілька  нових  забав,  до речі,  від нашого друга.

Саша  картинно   підіймає руки догори, мовляв,  здаюсь, здаюсь,  й, підхопивши   хлопчика, допомагає йому  присісти в  дитяче крісло.  При цьому  запевняє:

— Жек,  ти дорослий  чоловік.   А дорослі чоловіки самостійно їдуть у  таких сидіннях. Тож відпускай  маму  до мене.

— Добре. Я — сміливий.

Переконавши малого, Олександр галантно прочиняє  перед мною   передні дверцята, при цьому  не упускає можливості  зробити комплімент:

— Ти надзвичайно  чарівна.

— Дякую, — вимовляю, а  сама  шаріюсь, наче    закохане по вуха дівчисько.

Вечірнє місто  радує  око  яскравими барвами,   першими дотиками осені та  спогадами. За ці  роки  воно змінилось,  як і  я.  Десь  цими  вулицями їздить колись коханий  чоловік,  працює, насолоджується  жінками,  живе у своє задоволення. А можливо у  нього  є  постійна дівчина  чи  дитина?

Думки знову  витають у  непотрібному напрямку.

Гриньов  привозить нас у  розважальний  центр, який  вочевидь нещодавно побудували. Велична  споруда, прикрашена  тисячами вогників, зустрічає відвідувачів  казкою:  численними бутиками, милими кафе,  приємною  музикою й  веселим шумом  та  гамом.

— Сьогодні відкриття, — пояснює супутник,  несучи поверх містян   Женю, — через те  багато  відвідувачів.

— Гарне місце,  — зізнаюся та   озираюсь на всі боки.

— Мені також подобається. Це моє  дітище. Від першого  камінчика  до останнього штриха  фарби я  особисто контролював  будівництво  проєкту, втілюючи  у  життя власні  задуми.

Нічого собі! Гриньов вміє дивувати.  Я навіть зупиняюсь із широко розкритими очима.

— Олександре, я  щиро вітаю з такою грандіозною подією. І  ти великий    молодець, що зумів  реалізувати нереальну мрію.

— Це ще не все. Свято тільки починається, — він  хитро примружує очі  й  ми рушаємо  у  глиб  торгово-розважального центру. Моє дихання  пришвидшується, а  груди стискаються.  Мені  не віриться, що все це — задум однієї людини. Спершу  він проводить екскурсію   поверхами, потім ми  нарешті  відправляємось  на дитячі  атракціони.  І тут  чекає   ще один сюрприз.  Дитину можна  залишити з нянечками, які   забавляють їх різного роду  іграми,  аби батьки змогли відпочити  або вирішити деякі свої справи.

Женя  в  захваті  від веселощів. А от Гриньов  виглядає чимось стурбованим. Наче поруч, наче  розмовляє і  намагається   веселитись, однак   подумки  він в  іншій частині світу.    Розумію,  що  доброго друга  тривожить проблема, з якою він навряд  поділиться.

  Користуючись нагодою, залишаю малюка під  наглядом  професіоналів у  костюмах   героїв  з мультиків, а  сама   хапаю чоловіка  за руку.

— Тікаємо он за той столик? — змовницьки підморгую, відтягуючи за собою якомога  долі.

Меланіє, що тобою керує? Що у твоїй  голові? Коли відходимо   від дитячого майданчика,   Олександр  звертається:

—Малий  не  буде плакати?  Можливо повернемось?

— У нас  є  п’ятнадцять хвилин. Крім того, будемо його бачити. Можливо, щось  скуштуємо?  Я б не відмовилась від  смачного  коктейлю. А  ще я  хочу поговорити, бо мені  здається,  що  дорогий  товариш чимось стурбований, —  безупинно    щебечу. Коли  опиняємось  на  стільцях, відверто запитую: — У тебе  проблеми?