РОЗДІЛ 15 "Лише наважся"

Навіщо  друг повернувся  в  розмові до  Матвія? Я  майже забуваю його, майже не згадую,  не  прокидаюся вночі з його іменем на губах. Серце знову шалено стукотить, наче у найпотаємнішому кутку все  ще живе  образ батька  моєї дитини.

Доводиться  зробити кілька вдихів,   аби спокійно переступити поріг  помешкання  найближчої  людини. Бабуся  зустрічає нас  з  радісною усмішкою на  обсипаному  зморшками обличчі. Змінилась? Аніскілечки! Все та  невиправна оптимістка,  хіба  що сивина  оселилась у каштановому волоссі.

—  Мої дорогі! Женю, який ти дорослий  хлопчик. А красень який! Як же ти схожий на свою маму, —  щебече вона,   скуйовджуючи  чорні кучері  на дитячій   голівці.   Малий вибирається їй на коліна та проникливо роздивляється колишню балерину.

—  Ти теж красуня,  — відповідає, обнімаючи за шию.  По старечій  щоці повільно  спадає прозора сльоза.

Підхожу, пригортаю свою бабусю,  і  ловлюсь на гадці:  поїхати та сказати їй  прощавай я  більше не зможу.  Ніколи. Які  б справи не чекали  далеко за межами  батьківщини,  мій  дім тут.

—  А ти змінилась,  — відмічає Елеонора. — Зробилась зовсім дорослою, самостійною і  ще красивішою, ніж була.  Вагітність пішла на користь, не зашкодивши фігурі.

—  Дякую. Хто б мене ще похвалив…

—  А нема більше кому? Олександр хіба ні?

— Ми  друзі, і  не більше. Показуй правнуку володіння.

Бабуся сумно похитує голою, мовляв,  я уникаю важливої теми.  Ми з Женею  обираємо мою кімнату,  у якій  нещодавно зробили ремонт, і  тепер вона повністю відповідає вимогам сучасної дитячої кімнати.  Моє здивування виливається у  закономірне питання:

—  Ба, а  коли ти встигала?

Та хитро мружить очі. Звісно,  життя  прожити,  не  поле перейти, а досвід  за плечима не носити. Вона наперед вгадала, що захочу залишитись вдома.

До вечора розбираємо речі,  говоримо про все на світі, окрім Малахових і Гданських.  Їхні імена в присутності сина — табу. Коли Женька засинає міцним дитячим сном,  перебираємось з Елеонорою у  її улюблену  цитадель. У  бібліотеці інтер’єр без змін. Знайомі  книги, важкі шпалери, червоне дерево — все це викликало ностальгію протягом  тривалої моєї відсутності. 

—  Як  твої успіхи? Ще багато залишилось писати? — запитую, розмістившись на диванчику. Бабуся займає звичне місце за столом, вмикає ноутбук,  нишпорить в  горі паперів, що акуратно складені  збоку.

—  Ні,  майже дописала. Незабаром відправлю в  редакцію  мемуари  балерини Елеонори Редик. Тільки кому вони будуть потрібні?

—  Чому  так говориш? Є багато  цінителів  мистецтва,   які  залюбки почитають  історію твого життя.

—   Ти  стаєш оптимісткою. Мені   до вподоби такі зміни.  Правильно. Ніс  потрібно тримати завжди догори.  Але не занадто, бо тоді  не бачиш рідних  і  близьких людей.

—  Мама давно приходила? — зрозумівши,  куди хилить, запитую обережно.      

—   Можливо місяці три тому. До речі, скаржилась на тебе,  що поїхала  і  ні слуху ні  духу. Меланіє, не варто  переховувати  Женю від твоїх батьків. Вони  образяться і  правильно зроблять.

—  Ти маєi рацію. Я  думала над цим. Але про Матвія  мовчатиму. Цього знати їм  не варто. А мама щось говорила  про Наталю?

Заперечно похитує головою

—  Питала, однак вперто мовчить. Вони ж Гданським розійшлись  два  роки  тому.

Кривлюсь  від почутого.  Одна  прізвище колись коханого чоловіка  викликає  болючу відразу,  яку  хочеться  одразу заїсти чимось приємним.

—    Мені  байдуже до Матвія, адже він — перегорнута  сторінка. Свого часу він  зробив  вибір і мені  нічого не залишалось, як  змиритись. Але я  не шкодую. У мене прекрасний син, улюблена справа, я  вільна і не зобов’язана ні перед ким звітувати.   

—  Оманюй себе,  але не вголос. У  тебе на обличчі  всі  спектри емоцій,  які викликають спогади трирічної давності, —  ніжно усміхається  співрозмовниця. — Тому твоє серце досі не зайняте. Якщо  відпустиш минуле, Олександр , впевнена, зробить тобі  пропозицію. А він  хороший  чоловік. Я відчуваю.

Не  знаю, що відповісти. Мабуть,    жінка набагато краще  розуміється на  почуттях.

—  Завтра матиму  можливість випробувати твою пораду. Гриньов  запросив  погуляти  втрьох. 

—   Я посиджу  з малим, а  ви  сходіть в  ресторан,— починає фантазувати Елеонора. О, здається,  хтось  бачить внучку  у весільній сукні та довгій  фаті.  Е, ні! Не так  швидко!  Змушена    відчайдушно  перервати мрії.

—  Обійдемось скромно. Проте, дякую! Я втомилась,  піду  до сина. Сьогодні видався метушливий  день.

—  Дивись не  упусти  шанс.  За Олександром  вервечка  в’ється з дівчат, охочих отримати  такого екземпляра  за чоловіка.

—   Не думаю, що ми колись  переступимо межі дружби, — запевняю з  порогу.

—   Зізнайся, що досі  кохаєш  Гданського. Ох, дитино. Ти, на жаль,  однолюб.

Утримуюсь від відповіді. Всередині  душа кипить вогнем,  бо  за лічені  години на рідній  землі,  ім’я   Матвія  занадто часто  згадується, навіюючи невимовний   жаль і  сум.