РОЗДІЛ 14 "Повернення"

МИНУЛО ТРИ РОКИ

Столиця зустрічає   яскравим осіннім сонцем та  золотистою  красою  на верхівках дерев. Чарівниця – осінь  гарно попрацювала  над  місцевими пейзажами. Фарби підібрані в тон одна одній і кожна  благородно відтінку. Вдихаю на повні груди повітря.  Останні  три  роки життя в іншій країні  не  стерли з пам’яті  його аромат.  Вдома  воно пропахле каштанами та  пожовклим листям.  

Женя  вертиться на всі сторони, роздивляючись і  природу, і  людей, і  головне — незрозумілу місцевість. На  моїй батьківщині ми вперше, відколи втекли від Матвія Гданського,  від моєї сестри,  від всіх, хто знав мене. Самій  не віриться і  доволі не звично  ступати по пам’ятних  місцях.

Поставивши валізу,  поправляю великі сонцезахисні  окуляри та  хустину — атрибути  конспірації.  Чому?  Народження Женьки — велика таємниця,  про яку  в   місті  знають тільки троє  людей: я, Елеонора та Олександр Гриньов.

До речі, останній   відшукає мене  попри всі  спроби замаскуватись.  Чоловік  у  вишуканому  сірому  костюмі,  в ніжній кремовій сорочці здалеку  розмахує величезним букетом  осінніх айстр.  У житті він набагато вродливіший, ніж  його  показує камера мобільного телефону. Відчуваю, як  до щік  приливає  кров. Я хвилююсь? Так! Одне спілкуватись  по відеозв’язку, інше — зустрітись. Я  також  усміхаюсь у відповідь.

— Синочок,   нас  Олександр зустрічає.  Зараз поїдемо до бабусі, — пояснюю   малому,   перекрикуючи довколишній шум. І серце знову пропускає удар. Якби не вона, я  ні за що  не повернулась  додому.  Елеонора  тиждень тому  повідомила  про погане самопочуття. У лікарню вона йти не хоче, а   моя мама   зайнята  особистим життям, щоб дбати про когось.  Про Наталі я  взагалі нічого не знаю, тому що цікавитись її  буденністю і  сімейним життям з Матвієм Гданським  —   вище будь-яких сил. Та й  не цікаво. Мабуть, всередині  мене перегоріла свічечка почуттів  до  зрадника.

Милуюсь Женькою.  Колись я  тремтіла,  дивлячись на сина  та згадуючи його батька. А зараз  у серці тільки тепло, бо маленьке сонечко зайняло його цілком  та  повністю. Нам дуже комфортно  вдвох.  Хіба  впустимо в скромну  компанію колишню балерину.

— Привіт! Ого, як  ти виріс! — Гриньов  одразу  підходить до малого та  підхоплює його на руки, підіймаючи високо над собою. Букет та  іграшка йому  заважають, але чоловік впевнено і  міцно тримає  хлопчика. Останній  задоволено киває,  видає своє коронне  «Хай» і тягнеться  до  нової забавки.  Поставивши  сина  на  землю, Гриньов  вручає йому іграшку, після чого переводить на мене погляд —  спокійний, теплий,  приправлений  нотками зачарування.

— Привіт! — вітаюся  першою, відчуваючи певне зніяковіння в  присутності  Олександра. Чоловік нахиляється, даруючи делікатний  поцілунок  в  щоку.

— Радий  тебе бачити,  Меланіє. Як  долетіли?

— Все добре, наче.  І я  дуже рада   нашій  зустрічі.

—  Ходи сюди. Я дуже скучив.

Наступної миті я  опиняюсь в  дужих обіймах, які швидше братерські,  ніж ті, які можуть бути між  чоловіком і  жінкою. У ніс  б’є його незмінний  парфум  з ароматом  морського бризу, яким без сорому  наповнюю легені.

— Гриньов, ти не міняєшся, — із захватом  говорю. — І  я  щиро вдячна, що зустрів.

Вручивши мені   букет та підхопивши валізу, чоловік  проводить нас  до своєї нової  автівки — величезного позашляховика, у якому, мабуть,  за відсутності  квартири можна  жити. Чорний  монстр  зухвало відблискує супроти сонця, а  мій Женька  навіть ротик відкриває, вражений   залізним конем.

— Хочу за руль, —  дивиться на  Олександра благальними очима,  котрі  здатні  лід розтопити, не те  що м’яке серце нашого  друга.  

— Іншим разом, любий. Зараз ми поспішаємо  до Елеонори, а  дядя  Саша на роботу.  Та й  маленьким діткам  не можна  їздити по  місті  за  кермом. Небезпечно і  поліція  зупинить.

Малюк  кліпає великими сірими очиськами, невдоволено   дує губки,  проте  мовчки  забирається в  автокрісло,   котрим  Гриньов встиг обладнати  машину. У голові вертиться думка, що зробив  це зумисне до нашого приїзду. Я сідаю поруч  сина, якраз навпроти дзеркала заднього вигляду. Зображення відбиває мужній профіль чоловіка,  який   повільно полишає  зупинку  летовища.

— Зайдеш до нас на чай? Елеонора  буде рада з тобою  познайомитись. Он скільки років спілкуємось,  а  ви  ще не  бачились, —  пропоную Олександру і  одразу перехоплюю його погляд  у   дзеркалі. Широко усміхається,  показуючи ряд білосніжних зубів.

— Сонечко з радістю,  але іншим разом. Думаю, вам  зараз є про що поговорити з нашою чарівною балериною. Все-таки вона вперше  триматиме  внука на колінах.  Крім того,  необхідно розібрати речі,  вбутися,  обдивиться.  Я завтра увечері  загляну і   ми відправимось гуляти. Не проти?

— Я тільки  за!

Несподівано   Гриньов  повертається  до  наболілої теми.

— Ти батькам сповістила  про свій приїзд?

— Поки що ні. Але обов’язково  зроблю це, тому  що  у  місті  ми затримаємось.

— У тебе  плани змінились? — щиро дивується, знову  поглядаючи у  дзеркало. Звісно, чоловік спантеличений,  оскільки спершу я  обіцяла  приїхати всього на   тиждень. Але зараз стан бабусі  мене турбує більше,   за  думку  рідні стосовно народження Жені. Наприклад,  сьогодні вранці  доглядальниця викликала  до неї швидку.