РОЗДІЛ 13 "Пропозиції"

Наталія  обрала  дорогий  та пафосний  ресторан  в центрі  міста, тобто організувала свято  на висланий  манір — вишукано, з розмахом,  незабутньо.  Якби на її місці  була принцеса,  однозначно захотіла  б  подібне весілля.

Пройшовши у  зал,  забитий   гостями та  живими квітами, ми з Олександром  озираємося  у  пошуку   наших місць, адже кожному  запрошеному відведено його  особисте.    Свою табличку  знаходжу   за столиком  батьків, які  розмістились неподалік  молодят.  Поруч  них помічаю    татового ровесника — сивочолого чоловіка, який  постійно спирається  на ціпок. Погляд в  останнього  підозрілий,  холодний і  поруч  з ним зовсім  некомфортно. Здогадуюсь, що перед мною  батько Матвія. Також   поруч  компанії  сидить молодий чоловік та  надзвичайно вродлива жінка з  маленькою дівчинкою на руках. Пара   приковує зір своєю харизмою та шармом, а  обличчя  глави  сім’ї видається  знайомим.   Здається, що останній  будує політичну кар’єру.   

Оскільки з Олександром зайшли останніми, рідні відмічають, що ми разом. Мама згорає від цікавості, та я, скромно привітавшись,  падаю на стілець. Серце  у п’ятках. Душа — розірвана на частини й  жалібно скиглить всередині.  Щоб не роздивлятись  тарілку та страви в  очікуванні молодят,    оглядаю гостей. Якоїсь миті намацую Гриньова і  мимовільно усміхаюсь кутиками вуст. Впевненість останнього  передається мені. Венами  розливається тепло, наче я  осушила склянку спиртного.   В океані  зради  я почуваюсь не так самотньо.

Нарешті   під аплодисменти гостей у  залі з’являються  молодята — щасливі,  усміхнені,   на вигляд   закохані. Під ребрами боляче щемить.  З останніх сил стримую  порив  рвонути  геть, забитись у куток і  виплакати  весь відчай.

На місці втримує думка оточення, а  ще майбутня невизначеність, бо  менш за все хочу, аби хтось дізнався про   дитину від Матвія.

Далі свято  триває за  стандартною програмою. Тости, вітання,  поцілунки, перший  танець   новоспеченого подружжя.  І  протягом цього дійства  коханий  жодного разу  не дивиться на мене, уникає,  вдає, що не знає. А  під серцем немовля. Його!

Нарешті  пари  пускаються в танець,   а  я  вдало гублюсь серед численних гостей.  Мама  зайнята  якоюсь пані в  дорогоцінностях, тато ні  на мить не відходить від  нового родича. Нікому немає  діла  до зраненого серця  Меланії, до моїх сліз, що не сходять з  очей.  Несила  терпіти,  я  похапцем  покидаю зал  та ховаюсь у вбиральні.  Однак, тут  також не перечекати.  Дві  незнайомки весело чепуряться  перед величезним дзеркалом,  невпинно розмовляючи і ділячись враженнями від  весілля року. Звісно, такому дійству можна тільки позаздрити.

Пора тікати додому. Час розповісти Елеонорі страшну правду, зізнатись  по вагітність,  подумати як жити   далі.  Виходжу у довгий коридор, що  тьмяно освітлюється   одним єдиним вікном, і  одразу натикаюся на Матвія. Невже очікував? Нас  можуть побачити, але  байдуже. Швидко  наблизившись,  застигаю в кількох сантиметрах. Руки  самі тягнуться  до  нього, інстинктивно бажаючи відчути  тепло коханого.

— Як ти міг? — кричу, судомно стискаючи  комір його весільного піджака.

— Я не знав, — шепочуть кохані вуста. — Але від дитини не відмовлюсь. Вона — моя.

— Я ж тебе так   кохала. Я розчинялась в  тобі. Дихала  тобою.  Не вірю,  не вірю, що моя сестра  тепер  твоя  дружина!

Я  щосили  гепаю кулачками  по сильній  грудній  клітці, наче намагаюсь достукатись  до його    черствого   серця.

— Я  також люблю тебе,  дівчинко моя. Але обставини сильніші. Батьки вирішили все за  нас.

— Батьки? Вони змусили   приходити  щоночі до Меланії? Вони радили брехати? Ти зрадив  мене. Мене і  наше дитя, — чоловік  перехоплює  зап’ястя  та  силою їх утримує. — Відпусти. Ти більше ніколи нас  не побачиш. Ми вмерли для тебе.

— Ти не посмієш заборонити мені   бачитись з  немовлям!

—  Ще як посмію!  Ти ніколи мене не  знайдеш!

— Меланіє, я все виправлю. Обіцяю!

— Виправиш?  Ти одружений з моєю сестрою!  Як  можна з подібним змиритись? Як  тебе вибачити?

З  цими словами я вириваюсь. Біжу,  наївно вважаючи, що колишній   наздоганятиме, переконуватиме чи гірше — погрожуватиме. Зопалу вибігаю  на  сходові марші, що круто спускаються вниз до виходу у  подвір’я  ресторану.

Одна сходинка…

Друга…

Швидше, Меланіє! Тікай  з цього  пекла!

Третя…

Нога  невдало  ковзає  плиткою і  я, втративши рівновагу, стрімголов  скочуюсь до дверей.

Душевний біль   перебиває  раптовий фізичний. Тіло  ламає, наче його нещадно пошматував  дикий  звір.

— Боляче, — стогну, опинившись на підлозі. Очі  затуманює цівка  крові, що нещадно стікає чолом.

На щастя, хтось   відчиняє двері й в  напівсвідомому стані я пізнаю Гриньова.

Десь попереду  майорить світло, а мені  нестерпно  холодно. Зуби  стукотять, я тремчу мов  осиковий  лист  на вітрі.  А  ще мені страшно. Страшно відкрити повіки і  подивитись, де знаходжу. Поруч  попискує  апарат. Противний  звук  змушує   повільно відкрити очі й  оглянутись.

 Я  лежу на лікарняному ліжку  в  палаті — білосніжній, стерильній,  яскраво освітленій.  Через величезне вікно у  приміщення  зазирає сонце. Мружусь від його променів і  відводжу очі вбік, де  обіпершись  на  стіну стоїть він…