РОЗДІЛ 12 "Маленьке сонечко"

Моя сестра  — наречена  гарна,  неймовірно приваблива, витончена, граційна. А поруч  з нею…

Я не можу повірити власним очам. Ні, вони нахабно брешуть.

Поруч  з Наталею не менш вродливий  наречений — мій коханий Матвій. Мій!

— Мій!  — безмовно  шепочу вустами.

—  Меланіє,  з  вами все гаразд? — несподівано  над вухом  звучить  приємний чоловічий  баритон. Лише зараз розумію, що близька  до втрати свідомості, й міцна рука, яка  обхоплює  за лікоть та утримує  на  ногах,  як ніколи підоспіла вчасно.

— Що? — протягую  на   видиху та підіймаю очі. Я  гублюсь в  глибоких озерах,  котрі проникливо сканують мою персону.  Чомусь  хочеться вірити,  що  я у сні,  а Олександр і  в тому числі  наречені — кошмар, що незабаром  скінчиться.

— На тобі  лиця  немає.

Непомітно  у своїй  турботі  переходить зі мною  на  «ти». Я швидко кліпаю повіками та  знову  переводжу  очі  на  молодят. Матвій  побіжно  зирить у моєму  напрямку, не наважуючись підійти чи  щось пояснити.  На його обличчі  читається  страх. О, так! Страх! Негідник  боїться  скандалу.  Ось коханий відводить совою  чарівну  половинку до  дверей, швиденько оминає мене, гостей і  тікає  геть.  Швидко, до речі. Напевне, присутні вважають, що  закохані поспішають на  фото сесію,  але ж я  знаю справжню причину.

Ноги таки  зрадницьки підкошуються.

— Меланіє,  гей,  не  полишай мне. Ходімо  присядеш.

Чоловік силою відтягує  напівпритомне тіло  до стільців під стіною. Десь  знаходить   воду  і  подає склянку. Я  роблю кілька  глибоких ковтків, знову починаючи  дихати.

— Сонце, не плач. На нас   дивляться, — шепоче  мій  рятівник. І знову кудись  тягне. Крізь  пелену сліз розпізнаю  сходові марші, що ведуть у фоє, а  звідти на свіже повітря. — Протримайся хвилину. Ми майже  дійшли.

А я  не  здатна.  Коли буквально опускаюся на  вимощену  бруківкою долівку,  мужні  руки підхоплюють та відносять  до   автомобіля.    Гриньов  похапцем допомагає присісти на  переднє пасажирське  сидіння,  після чого  зачиняє дверцята.

У  салоні   тихо, бо метушня  біля  РАЦСу  залишається  по той бік. На жаль, від одруження Матвія  не відокремитись. Гості виходять за нами слідом.

 Супутник   розміщується  за кермом і  не питаючи мене  ні про що, заводить двигун, вклинюється в  загальний  потік  транспорту,  везе,  а мені байдуже. Ще  ніколи  не було так все одно, як у  цю  хвилину. А  за  що боятись? Моє життя втратило сенс. Зрада коханої людини вбила у  Меланії Редик все живе, все дороге,  все  трепетне.

 Від’їхавши на  значну відстань, Олександр скеровує  машину  на  обочину та  зупиняється.  Ось так і  сидимо, кожен перебуваючи у своєму вимірі  думок. Моя  голова сковзає   по  спинці сидіння і тепер я втуплююсь в  одну точку. Чоловік  дивиться  попереду себе. Також мовчить,  надаючи можливість   безталанній дівчинці вдосталь наплакатись. А тоді  несподівано  подає  білосніжний  носовичок,  запах від якого  перебиває   нежить від схлипувань. Аромат морського бризу наповнює  легені. Цей  запах дуже пасує  малознайомому  чоловікові.

— Дякую, — врешті вимовляю,  намагаючись  не  дивитись на рятівника.

— Я не знаю, що у тебе  трапилося, і, якщо чесно,  не хочу і не готовий  вслуговувати  сповіді,  але у  такому стані  не залишу. Говори, куди відвезти.  Проте, звісно, можемо  поїхати  до ресторану,  де не святкуюсь  весілля  твоєї сестри,  і спробувати  повеселитись.

Серйозний  голос   Гриньова змушує зібратись і  висунути голочки вперед. Бажання  пожалітись, яке  зароджується глибоко в душі, він безжально прибиває кількома фразами.

— Ти завжди такий  категоричний? — запитую  твердим тоном. Кутики його  красивих вуст  розпливаються в  іронічній  усмішці.

—  Не люблю жіночих сліз. А ще терпіти не можу мерзотників,  які  змушують їх  проливатись.

— Благородно.

— Відверто, — якось приречено видихає  та, простягнувши  руку, акуратно закладає  пасмо  мого  волосся  за  вухо, після чого  кісточками пальців  бережно стирає мокрі  доріжки зі щоки. — Така юна, а вже страждаєш. Ще помиришся із своїм  принцом.

Я нічого не відповідаю. Лише скептично  знизую  плечима.

— Дякую,  що виявився  поруч, — кажу. — Я  заспокоїлась трішки.

— То куди  рухаємось?

У мене  один варіант:  поїхати в  готель і  зібрати речі, допоки  Матвій  зайнятий  новоспеченою дружиною. Просити про подібно послугу — не достойно, але я забуваю  про принципи етикету. Я  навряд коли зустрінусь з Гриньовим,  щоб шкодувати, а він  дійсно наче не проти допомогти.

Називаю  адресу    мого з колишнім коханим  пристановиська. На  щастя. Олександр нічого  не  говорить і  покірно відвозить до пункту  призначення.  Аби  важке мовчання  не висіло грозовою хмарою,  чоловік вмикає  радіо. Спочатку  звучать  музичні композиції, якась реклама, а  тоді  милозвучний голос  ведучої сповіщає країні  новини.

За іронією долі  перша  сенсація  — це одруження Наталії Малахової і  Матвія  Гданського.

—  Син  успішного бізнесмена і  дочка  відомого політика сьогодні  стали на весільний  рушник. Пара  тримала одруження у  суворій  секретності, тому  лише сьогодні стало  відомо, кому  належить серце  найбажанішого  холостяка   столиці.