РОЗДІЛ 11 "Найбільша помилка"

Холодний  вітер б’є в  лице крижаними краплинами  дощу,  що  рясно летить з неба  на  пропалену  пекельним сонцем  землю. Раптова зміна  погоди  зі спеки на  зливу відбивається у  скронях  болючою пульсацією. Сиро. Дуже.

Я кутаюсь у  легеньку кофтину  і   добігаю  до під’їзду, аби не змокнути. А влетівши  всередину,  вловлюю нестерпний  запах затхлого приміщення. О, небо! Нудота так   раптово накриває,  що  заледве встигаю прослизнути у  квартиру та дістатись  ванної кімнати.

Я не проходжу  не  поміченою. Бабуся  одразу  під’їздить візочком і  стурбовано запитує:

— Меланіє, що з тобою? Погано? Я  швидку викличу!

— Ні, не варто. Щось  у голові  запаморочилось.  І шлунок  не  належним чином  працює. Ця  їжа з ресторану  доведе  до лікарняного ліжка.

— Точно їжа? Давно нудить?

— Сьогодні вперше.

— Тест  на вагітність купи! — бурчить бабуся,  полишаючи мене спантеличену у  коридорі. — Чого стоїш? — кидає вже з кухні. — Йди  чай пити. Розкажеш, що там чути в   будинку Малахових. Ти ж нічого не розповіла про свій візит.

— Нічим ділитись, — неохоче відповідаю, йдучи слідом.  Спогади про Наталю неприємно  тріпочуть душу. Образа  давить  гірше зашморгу на  шиї, бо чути подібне від рідної людини — несправедливо.

Я присідаю за стіл,  довго роздивляюсь  запашну рідину в  чашці, а  Елеонора мовчки  спостерігає  за мною. Дуже боюсь, що прочитає думки.  Гадка  про вагітність не дає  спокою.

— Так і  мріятимеш про своє? Ділись наболілим, — вривається  жінці  терпець. Я важко зітхаю.

— Мабуть,  я  безхарактерна особа. Наталі покинув  наречений,  а вона зігнала на мені  злість.  Навіть відповісти їй  не змогла. Та й  батьки  не посоромились шпигонути  тим, що  я  переймаюсь виключно собою і  забуваю, хто оплачує  моє навчання та  проживання.

— Вибач, дитино, але те, що твоя  мати — монстр, виключно моя   заслуга.  Мало часу  приділяла  її вихованню. Більшої егоїстки годі шукати. І шкода Наталі у  неї вдалася. Мабуть,  внучка помирилась з хлопцем, бо весілля  через тиждень.

—  Його щиро жаль, — говорю, пригадавши статного чоловіка, якого зустріла   в  батьківському  будинку. Олександр  видався  приємним, стриманим і  прагматичним, хоча  десять хвилин спілкування — не показник. Чоловік підвіз мене у  місто та  вручив  візитку,   вказавши, що я  без сорому  можу звернутись до нього  по допомогу. При цьому   новий знайомий поводився  як джентльмен і  жодним чином  не намагався  догодити.

— Твої батьки  так старанно приховують ім’я   бідолахи, що край цікаво, — розмірковує бабуся. — Я ж на  святкування все одно не потраплю. Не хочу  бачити того лицемірства і   пафосу,  на які  здатні  наші  родичі.

— Сто відсотків підтримую  кожнісіньке твоє слово. А в  мене  є візитка Олександра. Можемо перевірити в Інтернеті.

На останній  фразі,  відчуваючи дискомфорт, адже влажу у чуже життя,  таки  вбиваю  дані  в  пошук. За мить з екрана телефону на  нас  дивиться той самий  красень — Олександр Гриньов. Супроти мого Матвія  він зрілий  та досвідчений.   Густе волосся  обрамляє  високе   чоло,  ніс  трохи довгуватий,  але  зовсім не псує   вроди свого власника. Вуста в  знайомого  тонкі й вигнуті  у  щирій усмішці. На  підборідді  та  вилицях красується  густа  щетина,  яка додає  Олександру   мужності  та  шарму. Він зодягнений у  блакитну  сорочку, верхній ґудзик якої  розстебнутий, і  з невеличкого прорізу на світ дивиться  трикутних засмаглої шкіри. Фото дуже вдале, та й  харизму  красеня  передає.

— А губка у  нашої Наталки … За такого  представника   бізнесової еліти  можна горло перегризти, не те, що злість на рідній сестрі  зривати. А ти впевнена, що  цей бізнесмен — вибір Малахових.  Дочка  говорила,  його  наче інакше звати.

— Та ні. Я застала чоловіка  в  помешканні. І ненька рвалась його перехопити до столу. Отже, таки зламали хлопця.

— У будь-якому випадку   зателефоную і  перепитаю. А то   надіслати вітання і  написати не того нареченого  — скандал гарантовано.

Пошукова система вибиває дані  на  нашого  об’єкта цікавості. Й успіхи його доволі  разючі.

— Я бажаю їм тільки щастя, —  промовляю, відклавши телефон. Щоправда, попередньо перевіривши у ньому   наявність повідомлень від  коханого. Мовчить. Зайнятий.

— Сукню купи та весілля — легку і вишукану.  Пометушис трішки перед очима  новоспеченої нареченої.  Ох, і  не простий у  Нати характер. Буде злитись.

— Я взагалі  не піду  вітати. Не маю найменшого бажання, — чесно зізнаюсь,  попиваючи чай, який, до речі, теж  занадто  пахне. Але я  нічого не говорю про це Елеонорі.  Нічого  мене лякати  дитиною. Рано ще заводити сім’ю.  Понад усе  хочу  здобути освіту і  нарешті позбутись фінансової залежності  від батьків.

— Не вигадуй. Збирайся і йди. Будь ти розумнішою і  покажи, що вища на цілу голову  за  їхні  незрозумілі  претензії.  А потім все мені  розкажеш.

Я обіймаю бабусю та міцно пригортаюсь до її  плеча. Таки  вона неймовірна!

Кілька  годин   ми проводимо в  бібліотеці,  де найрідніша   дозволяє почитати свої  мемуари.  Зізнаюсь чесно, я обожнюю  поринати в  її минуле, дізнаватись  про життя  людей іншої епохи. Це надзвичайно бентежно торкатися  струн  чужої оголеної душі. У цю мить   мене  поглинає ностальгія   за нездійсненою дитячою мрією — сценою і пуантами балерини.