РОЗДІЛ 9 "Візит"

— Ба,  я  така закохана! — обіймаю свою найріднішу  міцно-міцно.  У моїх очах  — щастя, а  на вустах — божевільна радісна  посмішка.

— І  хто цей принц,  що вкрав спокій  моєї квіточки? Ти  вдома коли ночуватимеш? — примружується  бабуся, але  голос її ніжний, без докорів і  повчань.

—   Він — найкрасивіший! І  найбажаніший!

—   Як на мене, ваші  стосунки  занадто стрімко  розвиваються.  Це ні до чого хорошого не приведе, — все-таки вмикає  режим читання моралі. — Ходімо  пообідаємо.

— На жаль, змушена відмовити. Батьки чекають  до себе  додому. Наказали  бути рівно на  першу.  Здається, щось у  них   трапилось. Ти не знаєш, бува?

— Моя  дочка і  за сумісництвом  твоя  мама вважає Елеонору  старою  скнарою,  яка  давно вижила з розуму. Тому  про події у  будинку   їхньої величності  я  можу дізнатися хіба  що з  новин або від тебе.

Я важко зітхаю. Напевне,  конфлікти між батьками і  дітьми у нашій  родині — це   сімейне. Скільки себе  пам’ятаю,  ненька  жодного разу  не  обмовилась  добрим  словом про колишню балерину. І  Наталію відповідно  виховала в  подібному  дусі. А  щодо мене…  У рідних стінах я  давно перетворилась  на чужачку, яка  навідувалась лише на свята   або на запрошення. 

—  Якби не піти… — висловлюю  думку вголос, зазираючи в глибокі сірі очі. У них бачу   стривожену дівчинку, яку  викликають  у кабінет до директора   школи.

Елеонора  знизує плечима.

— Ніяк. Доведеться  навідатись. Від  мене привіт  можеш не передавати.

— Мені  б твого сарказму.

— З роками виробиться. Я  теж колись була  такою наївною, як ти.  Але життя  вміє давати  хороші уроки, тож на сьогодні  маємо те, що маємо.  Меланіє,  не  переймайся. Живи, насолоджуйся коханням.  Думай про  себе, як робить  моя  люба старша внучка.

— Ми з Наталею занадто різні. Дивно, що у  одних батьків   протилежні за характером діти.

Мої збори займають лічені  хвилини.  Цілую свою  стареньку у  скроню та   вилітаю  до таксі,  яке тільки-но зупинилось  біля нашого парадного.

По дорозі  повільно перегортую   фотографії Матвія. Їх на моєму  телефоні  незліченна кількість, і  всі  рідні,  незабутні, особливі. Усмішка скрашує  спохмурніле обличчя,  коли  знаходжу   світлину у   ліжку. Я, оголена та  безмежно щаслива,  перебуваю в  обіймах  коханого. Тілом  пробігає електричний   розряд,   варто пригадати  пестощі  чи  шалені  поцілунки.

— Приїхали, — бурчить водій, зупинившись  біля  двоповерхового  особняка  в  одному із приватних  секторів. Через скло оглядаю   ведичну споруду з  двома  велетенськими колонами  біля входу. Двері  ж  до помешкання  прикрашає  гравіювання —  щось  на  зразок  сімейного  герба. Батько, бувши  політиком,  з часом перейнявся зірковою хворобою. Був період, коли  спеціально навчені  люди переривали бібліотеки у  пошуку згадок  про  рід Малахових. Результат  їхньої праці — щит з  сонцем  по центрі.  Цей пафос  завжди викликає у мене  щирий сміх.

Попрощавшись з  таксистом,  в  передчутті  черговий  раз побачити   геніальність  людської меркантильності,    я очима  нащипую  доленосний символ  на  дверному  полотні.

— Татку,  татку, — промовляю  вголос,  тамуючи бажання  вибухнути реготом.   Проводжу  пальцями по  роботі  майстра. От його старанням  слід відати належне, а  все інше  — і сміх, і  гріх. Я  не  бачу,  що  за мною  проникливо стежать чужі очі,  що  чужа свідомість вже цікавиться мною.

—  Гарно зроблено,  правда? — чоловічий  голос  за  рогом будинку, що зовсім не освітлюється,  змушує підскочити на місці.  Я не встигаю отямитись, як власник  приємного баритону  виходить з тіні. На  кутиках його вуст грає веселість, а  сам він, вклавши руки в  кишені,  повільно крокує до мене. Ми дивимось  один  на одного. Якось зачаровано,  чи що…

Незнайомець  високий, статний, такий, яким повинен бути справжній  керманич,  справжній  бізнесмен, справжній чоловік.  Усе, буквально усе, починаючи від манери йти до  останньої ниточки  одягу, виказує  владний характер свого власника, його силу волі, його відповідальність за кожне сказане слово.  Я гублюсь в  очах кольору… Кольору  бурштину. Поруч  з  чоловіком я відчуваю безпеку. Дивна  емоція,  але харизма  незнайомця  змушує   заспокоїтись і  вірити, що буду  захищена ним від будь-яких проблем світу.

Потрібно щось відповісти.

Ковтаю гіркому, нарешті відводжу  зір  в  напрямку  родинного герба.

— Не знаю,  хто більше постарався:  чи майстер цього  неймовірного  творіння,  чи   науковець, який  відкопав  його  поміж древніх фоліантів.

— Достойна відповідь, — розпливається чоловік  в  усмішці, змірюючи мене  бісиками  в  озерцях.

— Чесна, —  додаю, гордо  піднявши підборіддя.   Я маю свою думку і не боюсь її висловити, навіть якщо  вона   не  сходиться  з татковою. Знову  проникливо дивлюсь на випадкового співрозмовника. Скільки йому? Мабуть, трішки  за   тридцять. Про таких говорять, що вони   на піку свого  розквіту.  Про що ти думаєш, Меланіє? У  тебе є коханий. Матвій , який увірвався у твоє життя і,  перекинувши його  з ніг на голову,  заполонив собою  довколишній простір. Добре, що зараз літо і  не потрібно   плентатись  на  пари, а  то  довелось би обирати між навчанням і  коханням. Несправедливий  вибір, вірно?