РОЗДІЛ 7 "Передбачувана розмова"

Терпіти не можу   ресторан батька.  Усе  в  ньому  до ладу: і кухня вишукана, й  офіціанти вправні, й  оздоблення  зі смаком виконано.  Та от  аура — колюча  і  важка — давить авторитетом  старшого покоління.  Буквально кожнісінький  квадратний сантиметр  будівлі  кричить  голосом свого власника. А голос у нього край  неприємний.

З батьком у мене  стосунки не задались зі  шкільної лавки.  Постійні втручання в  особистий  простір, настанови,  деспотичне виховання, і  головне — систематичне  ставлення у  приклад  досягнення старшого брата, вбили у мені  любов  до  рідної людини.  Навіть тоді,  коли хотів  виконати поставлене завдання, виходило  навпаки. На  рівні  підсвідомості.

Застаю  старого  павука  за  його улюбленим столиком в  глибині  ресторану. Він як  завжди сидить самотою, повільно  пережовує  їжу та   обдумує черговий  план примноження  капіталу  нашого сімейного бізнесу. Точніше,  його бізнесу (принаймні  жодного разу  не опустив  можливості  про  це нагадати).

Старий  не зраджує  улюбленому стилю в  одязі: у шалену спеку на  ньому красуються  темного  відтінку  штани   та  сорочка  з довгим  рукавом, комір якого  нещадно  підхоплений   похмурою краваткою.

Тілом  пробігає тремтіння.  Я  таки  боюсь його. Його впливу і вольових рішень.  Думка   розповісти  про Меланію  підступно тікає на  задній  план. Не час… Ох, не час  порушувати  подібну   тему.

—  Щось  довго ти їхав! Не міг відійти від  чергової  пиятики із  собі подібними? — рубає  з плеча Олександр Гданський, як  тільки   намагаюсь   підійти.  Його суворо налаштований  тон  вже викликає всередині  бурю протесту.

— Невже у мене не може  бути  справ? — ричу,  без привітань впавши у  стілець навпроти.

— Я тебе прошу!  — картинно закочує  очі. —  Всі твої справи  закінчились  позавчора о  13:00. Доведи, що я  помиляюсь! — і  знову приймається  до  їжі, потупивши  сердитий погляд  у тарілку.

— Івана  зустрів, — повільно зізнаюсь і  схрещую руки на грудях. Обводжу  очима  зал. У цю пору   немає жодного відвідувача, бо увесь персонал  обслуговує лише одного  клієнта  — свого керівника.

— Минулого вечора я  зустрічався з Костянтином  Малаховим. І він виявив  невдоволення  відсутністю  на перемовинах  його майбутнього  зятя.

—  Я  лише один раз не з’явився  за помахом його  чарівної палички. І ворог?

— Ну, синочку,  він же нервує. Знає  твої можливості в  амурних походеньках, — тато  нарешті відкидає столове наряддя  та  застигає  з бокалом вина у  руці. Колотить рідину  в  посудині,  повільно пробує на смак.  — І я  знаю.

— Не перебільшуй. Наталія, до речі,  також не свята.

Батько підводить очі  поверх  бокалу, проникливо роздивляючись  своє чадо. У темних озерах зароджується  буря, яка не несе нічого  хорошого. Стійко витримую  перший удар.

— З пам’яттю у  мене, синку, все  гаразд. Наталія Малахова — твій  особистий вибір, який я  схвалив.

— Бо  цей союз вигідний особисто для тебе, — продовжую  слова, чим провокую  повторну  хвилю гніву.

— Не перекручуй. Шлюб   утримає на плаву  сім’ю дівчини, а  нам відкриє нові  можливості. Бізнес, який,  до речі,  годує тебе і  годуватиме твоїх дітей,  стосується  не  тільки  головного  директора. Тож вмикай мозки й кулею  лети  до  коханої нареченої. Квіти не забудь купити.

Я  вдихаю на  повні груди. Всередині  так  боляче, що розриває легені,  що  дурманиться  свідомість,  що  світ перестає видаватись сонячним   та  радісним.

— Наталя — моя  помилка,  — вимовляю  рівним тоном. — Я  хочу скасувати   весілля, доки не пізно.

Мабуть, тайфун менш небезпечний, ніж Олександр у  хвилину   люті. Його вилиці  тремтять,  а бокал у руці  зі скрипом  летить на стіл. Щосили гепнувши кулаком  по дерев’яному полотні, тато рвучко підводиться. Нависає  згори,  палить  вогнем очей, в котрих живе тільки одна емоція — ненависть.

— Через три дні церемонія,  а  ти  говориш  доки не пізно. Ти геть  з глузду  з’їхав? Розтратив  залишки  свідомості по клубах і дівках? То я  тобі  швиденько  вправлю мізки.  Без Малахова я  проживу, а  ти без мене  — зась. Підеш різноробом на  дорогу. І то не від   мого  холдингу. Шукатимеш роботу  деінде!

— Не гарячись, — також зводжусь  на  ноги.  Між нами  лічені  сантиметри,  мовчазна  тиша і  конфлікт  поколінь. Мені ніколи не зрозуміти тата, йому — моїх прагнень і  молодості. —  Для  людини у  літах — шкідливо. Я  все сказав. А з Натою зустрінусь особисто.

—  Геть! Геть з моїх очей!

— З радістю! Ти не уявляєш, як  без тебе і  твоїх грошей вільно дихається!

—  Я знайду  достойного  керівника  для компанії, якому  довіру нашу  сімейну справу.  Якщо  розірвеш угоду,  не побачиш спадку, як  власних вух.

— Нічого, проживу.

Той  біль,  що роками  жив у  душі,  врешті-решт знаходить  вихід. Киплю,  навіть не  пробуючи   приховати  невдоволення.

Шумно  грюкнувши дверима, швидкою ходою крокую   до машини.  І ні  секунди не  шкодую про сказані  зопалу слова.

Свіже повітря  трішки  заспокоює, тому починаю гарячково  шукати союзника  проти  батька, бо останній  не відступить від можливості  помножити свої гроші на два. Першим на думку спадає   Тимур.  Перебуваючи з братом у вічному  змагальному процесі, все-таки усвідомлюю, що лише до його  бачення  дослухається  Олександр.