РОЗДІЛ 6 "Однозначно так"

— Ти не шкодуєш? —  запитую Меланію, міцніше притискаючи її сону  до свого тіла.

Солодко  потягується та  муркоче  у  відповідь:

— А  ти не вважаєш мене легковажною?

Ми  знайомі  без кількох годин добу, ми провели  незабутній  день разом, ми  кохались до не знемоги, і  так —  я вкрав її невинність.  Легко торкаюсь оголеного  плеча.

— Ніколи, —  шепочу, вимальовуючи пальцями візерунки  по оксамитовій  шкірі. — Як почуваєшся?  Нічого не болить? Можливо,  до  лікаря сходити?

Я  справді  хвилююсь за  темноволосу красуню, бо для  мене вперше бути першим. Не знаю, що потрібно робити чи говорити у  таких випадках. Дівчина  розвертається   обличчям та  цілує в  кутики вуст.

— Все просто чудово. Заради такого ранку  варто жити, —  вона  говорить і  горнеться. До  серця  долітає п’янкий аромат м’яти,  щастя,   жіночності. — Ти  затримаєшся  в  місті?

— Я б  дуже  хотів. Але… Але повертаюсь   в столицю, — слова  даються  важко, прикро, болісно.  

Меланія,  підвівшись  на лікті, зазирає у  вічі, немов  прагне побачити правду і  тільки  правду. А я  прислухаюсь до свого серця. Воно стукотить як  при першій зустрічі, й  відпускати дівчину   не думає. Мені ні з ким не було так комфортно. Не було так  тепло. Не  було бажано.

—  Візьмеш мене із собою?

Вдома  очікує на Матвія Гданського наречена,  суворий  батько, завжди  правильний   брат, котрі  ліпше за  Бога знають,   що йому  потрібно, а  що ні.  Я помітно напружуюсь, і  на  прекрасному  личку навпроти пробігає тінь розчарування.

До  крику  хочеться  зробити навпаки,  довести їм,  що я  маю власні  почуття, інтереси, мрії.

Перехоплюю тонкі пальчики та  підношу їх до вуст.  Однак,   моя  пригода поспішає роз’яснити ситуацію.

—  Мені  теж необхідно  їхати  у столицю. Я  там  проживаю. І я  не змушую тебе  далі   підтримувати зі мною стосунки.  Дорослі дівчатка  вміють робити   вірні  висновки, —  хоч  намагається  говорити впевнено та виглядати достойно, ніжний  голос зривається  на схлип. Я  усміхаюсь  і  притягую  її  ближче. Заціловую.

— Дурненька,  ну що ти?  Ми не прощатимемось і  обов’язково зустрінемось в   рідному місті. Ми  гулятимемо разом,  сходимо у кіно,  насолоджуватимемось  кожнісінькою  хвилиною. І звісно я  заберу  тебе із собою.

— Правда?

— Правда. Тільки не  обіцяю, що  швидко зустрінемось. У  мене надзвичайно багато справ  назбиралось, — вимовляю, а в самого   обличчя  корчиться в  гримасі  болю, варто уявити  фізіономію  батька, коли дізнається  про мою вимогу  розірвати угоду про шлюб з Малаховою.

— Я  чекатиму.  Я взагалі  ладна тебе чекати вічність.

—  Щиро сподіваюсь, так  довго не доведеться,  —   з цими словами   допомагаю  Меланії  розміститись на мені. Вона  лукаво  мружить оченята,  цілком  та  повністю  задоволена  почутим.  Пестощі  переростають у  щось більше і  лише через дві години ми спускаємося  у  ресторанчик  поруч  готелю. У приміщенні малолюдно, тому   без сентиментів  цілуємось,  тримаємо один одного за руки, відчайдушно зазираємо   у вічі.  Свою вчорашню  одіж дівчина змінила  на  легкий  довгий  сарафан,  що безжально  приховує   ідеальну фігурку. Але  у той самий час  у ньому виглядає милою,  беззахисною. Цей  невагомий  образ я  із жадністю вивчаю, аби запам’ятати на все  життя.

Після  сніданку  добираємось  до мого  готелю,  що розташований  за  добрих кілька  сотень метрів від місця проведення  незабутньої ночі.   Щоб не змушувати Меланію довго чекати,  похапцем  переодягаюсь, скидаю жужмом  одяг у валізу та  пишу скромне  повідомлення Івану, що  я  терміново помчався  додому. А з ким  конкретно, йому  не слід знати. Меланія  —  поки що  моя  таємниця.  Чим  довше вона  належатиме тільки мені,  тим   конкретніше я   зможу підготувати підґрунтя  для  нашого спільного завтра.

— У тебе  гарна  машина, — говорить  Меланія,  оглядаючи   мого  недавно придбаного  залізного коня. Тачкою я  горджусь. У столиці їх всього кілька.

— Любиш швидку їзду?

Знизує плечима, а  тоді  вбиває наповал:

— Водій у  школи   возив завжди обережно, дотримуючись всіх правил  дорожнього руху. А  потім.. Потім  я вступила  до  вишу, що поруч  мого місця  проживання. Тож  майже завжди ходжу пішки. Звісно, не виключаючи   окремих випадків. Сюди приїхала  автобусом. І взагалі, кермувати не вмію.

— У такому  разі   саме небо веліло доставити   тебе  додому з вітерцем. Заплигуй! — керую,  закинувши  валізи у  багажник.

Мотор зривається  на крик. Мить — і ми  летимо  на зустріч рідним вогням  столиці.

По приїзду Меланія  просить зупинити їй біля станції метро.  Така позиція  дивує,   викликаючи в  душі  відчуття  перестороги. Якщо дівчина   так  конспірується, отже їй  є що приховувати. Боїться  розізлити батьків? Чи настільки чемна, аби передчасно не ставити їх перед  об’єктивними змінами? У мене самого  за  плечима  таємниць більше, ніж   мурах у  мурашнику,  тому  підозри  туманять  мозок. Здається, я  ревную.. Невідоме почуття…

— Мені  не  важко  підкинути  додому, — чомусь  наполягаю.

— Ліпше пообіцяй увечері написати, — вкриває мою шию  пристрасною   лінією поцілунків.  — Я  дуже чекатиму.