РОЗДІЛ 5 "Темноволоса проблема"

Дівчина  впевнено виляє закутнями.  Сам би я  точно заблукав у лабіринтах цих  нескінченних  баз відпочинку, численних готелів і  шумних кафе. Голова йде обертом. Я  звик жити в мегаполісі, але одна справа ганяти автомобілем, а  інша  —  долати кілометри пішки.

— Обожнюю прогулянки, — ділиться враженнями Меланія, захоплено роздивляючись  довкола. —  Ти наче робишся звичайною людиною і     отримуєш свободу від нав’язливих обов’язків та етичних  принципів,  закладених батьками. Можеш думати вільно, пересуватись куди заманеться,  купувати що хочеш, одягатись  як  велить серце.  А головне — ніхто тебе не осудить, і  не обдивиться з ніг до голови.

Іван мав рацію,   віднісши дівчину  до «золотої молоді». Її розповідь  підтверджує його здогади, а  мене змушує замислитись над тим, яка  разюча різниця між Наталею та  нею. Наче з одного тіста, а  погляди на все  зовсім  різні.

До заходу  сонця   нарешті добираємось  до   необжитої ділянки суші, де, справді, скільки сягне око,  вервечкою тягнуться різнобарвні,  більші та менші  намети.  Озираюсь. Пляж піщаний,  на ньому  пісок рясно  розбавлений   білими та чорними мушлями,  такий, яким  його створила  природа. А піднявши голову, завмираю. Адже  зверху нависає  горою  мис — обривистий  та порослий   буйними травами.  Запах моря  доповнюється ароматом  вогнищ, шашлику та  свіжозвареної юшки. Вдихаю все це на повні груди.

— Подобається? —  ретельно слідкує за  моїми   емоціями Меланія.  

—  Я ще ніколи так  не відпочивав, — сміюсь,  пригортаючи дівчину  до грудей. Вона  також вкладає руки мені  на спину та  дивиться у небо. Там, у вишині  скиглять поодинокі  чайки. Вони наче  закликають   одуматись.

Пізно.

Я   розчиняюсь  в  ній. Я  хочу її. Всю.

Вдосталь повештавшись береговою лінією, перші  зорі  над водою зустрічаємо разом. І  є щось в  цьому особливе, неповторне,  спокійне.

— До міста  далеко. Ходімо? — питає Меланія.

— Хочеш, викличу таксі?  Ти, мабуть, втомилась? Для мене, зізнаюсь, подібні прогулянки  в новину.

— Це ти ще у  гори не підіймався. Ото справжнісіньке фізичне навантаження!

— На жаль, я  можу дозволити собі   тільки парасейлінг.  На решту  задоволень бракне часу.

— Тобто, сьогоднішній політ для тебе не вперше? — здивовано  розкриває очі,  а зубенята   ображено видуваються  вперед.   Я  заперечно  хитаю головою.

— Ні,   я  займаюсь ним роками, а   збрехав… Тому що побачивши тебе на пляжі, не зміг втриматись супроти твоєї краси, — простягаю руку та бережно проводжу кісточками пальців по оксамитовій щічці, — чарівності, шарму.  Повір, дуже боявся, що така  норовлива, горда красуня прийме моє відкрите бажання  познайомитись  за  нахабство.

Меланія  збентежена і  без докорів совісті  цим  користуюсь.  Впиваюсь у  солодкі вуста,  пробуючи їхню м’яту   на смак. Не можливо відірватись, а  спротив, навпаки,  підсилює бажання покорити її. Рукою міцно фіксую її потилицю,  язиком пробираюся вперед, і  насолоджуюсь, коли  врешті-решт відповідає взаємністю.

Захід сонця  розбавляється  фарбами світанку. Десь з-під ніг пливе розжарений пісок, а  південний вітер  видається спекотним та сухим.

— Що ти робиш зі мною? — збезсилено шепоче дівчина,  повиснувши у мене на  шиї зі  збитим диханням. Я  знову  лагідно зариваюсь  носом  у її волосся,  долонею проводжу по спині. Буквально не здатний  приховати бажання, щоб просто  зараз   не взяти її на  цьому пустинному  березі. Тому  один ривком  ставлю  свою дівчинку   на ноги.   Якось потрібно відтягнути хвилину  прощання і   довести: мені  можна  довіряти,  навіть якщо ми малознайомі.

— Вийдемо на дорогу і  спробуємо дістатись міста автостопом, — пропоную,   знаючи наперед, що погодиться. Відчуваю,  я  не байдужий  новій  знайомій.

— Так, автомобілі  тут доволі часто проїздять. Думаю,  нам  пощастить, —  вона щиро усміхається на  пропозицію та  першою, тягнучи мене  за  руку, крокує  до  підйому  на  магістраль,  що пролягає поверх мису.

Та мої сподівання  на  тривалу розмову  розбивають  в друзки,  коли  біля  нас   зупиняється   запорошена  придорожнім пилом  автівка.

— Не підсмажите, як  до  найближчого  населеного пункту  проїхати? А то я  геть  знемігся  блукати манівцями.  Телефон  розрядився! — махає   гаджетом водій,  який висунувся  через вікно, щоб краще  розчути  подорожніх.  Меланія  спалахує вогником  радості й       залюбки пропонує  вказати   шлях за невеличку , вигідну всім, послугу.

Кілометри пробігають занадто швидко, щоб обмовитись про  продовження  зустрічі. Я серджусь на  себе, на  долю, і  на  балакучого водія, що   невтомно розпитує  про місцевість. А ще на  дівчину, яка  одразу погоджується, щоб нас  підвезли під її  готель.  До речі,  один із   найдорожчих,  судячи з  масштабів  задуму  архітектора.  Величезна споруда  нависає  над морем  та  світиться  сотнями вогників у вікнах. Крім того, гуде наче  переповнений вулик.

Попрощавшись з водієм, вдвох рухаємось яскраво освітленою територією. Меланія  не  говорить до побачення і  не пропонує повечеряти. Вона  просто йде  вперед  повз  виставлені  шезлонги навколо  гігантського  басейну, повз  бар,  і так  до центрального  входу. Я  покірно підіймаю за нею на   другий поверх.     Покірно, без слів, заходу у  її номер та застигаю  на  порозі, прикривши за спиною двері.