РОЗДІЛ 4 "Коли маєш намір"

«Коли починаєш знайомство з дівчиною, яку надалі мрієш бачити у своєму  ліжку   не одну ніч,  поводься  спокійно,  ґречно,   не нав’язливо. Будь-яка спроба прискорити процес  — увінчається  поразкою», — хмикаю, пригадавши підліткову маячню  Івана.   Він з дитинства  полюбляє   філософствувати на   непотрібні теми. Та зараз я, тримаючи у  своїй  долоні  крихітні гарячі  пальчики Меланії та подорожуючи  з нею катером  по   тихій гладі  моря,  задумуюсь  над їхньою доцільністю  у даній  ситуації. З кожною наступною  хвилиною переконуюсь: дівчина  особлива.

— Матвію, дякую за підтримку.  Мабуть, якби ми сьогодні не зустрілись, я   передумала  в  останню хвилину. А так… Так я  неймовірно рада, що наважилась і  здійснила  ще одну  свою мрію.

—  Ще одну?  — гублюсь у  сірих  озерцях. — Озвуч, будь ласка,  наступні, і я  докладу максимум зусиль, аби перетвори  їх у  реальність.

Ховає оченята, міцніше пригортаючись  до мого  плеча.

— Мрій  багато. Але чи  збудеться  найголовніша,  через деякий час  дізнаюсь.

— Дізнаюсь чи дізнаємось?

— Тобто?  — закидає підборіддя,  а  завмираю  на губенятах. Сильно стискаю кулак,  долаючи бажання  відчути їхній  смак.

— Погодься, що  така   романтична  прогулянка повинна  знайти своє продовження в   романтичній  вечері.

— Ти мене  запрошуєш на  побачення?

Я  зніяковіло знизую  плечима. Небо! Я  справді  боюсь почути відмову.

— Влаштуємо невеличку свято. Що скажеш?

Вона  заходиться сміхом і  відводить погляд  у  напрямку моря. Невже радіє  моїй  пропозиції?

— Мені  цікавить конкретна відповідь, — наполягаю.  

— Скажу тобі «так».

— Тоді я  скажу, що щасливий. Ти внесла у  мій  день більше світла,  ніж це південне  сонце, — розкидаю руки наче крила.  І верещу  мов  божевільний: — Юху!

За бортом  хвилі розлітаються в різні  боки, а серце тріпоче як  невеличкий  стяг  на носі  судноплавного   засобу.

Неймовірні відчуття  наповнюють мою зрадницьку  душу. Я  не маю жодного права  на дівчину,  не маю  можливості її кохати, і не маю сердечності її відпустити.

Меланія  —  веселка після дощу. Меланія — мій  особистий янгол для  темної душі.

Коли сходимо на  берег,  деякий час розмовляємо, обмінюємось телефонами, і  домовляємось зустрітись  увечері  біля місцевого кафе. Виявляється, дівчина   в цьому місті частий  гість, тому  добре орієнтується, де можна спокійно перекусити.

У мить прощання  настає незручна довга  пауза. Я  не хочу відпускати, а  хтось, здається,  не поспішає   у свій  номер  переодягатись.

— Можливо,  ще погуляємо? — цікавлюсь, крадькома  поглядаючи на дівчину. Вона  ніжкою ніяково  вимальовує  кола на піску.

— Я не проти…  — нарешті відповідає. — Я  знаю неподалік  гарну місцину. Пляж, де відпочивають виключно в  наметах.

— Дикий?

— Ну, чому? Просто  не такий  залюднений.  Там відчувається справжнє єднання з природою. А тут, — киває у  напрямку рясно  заставленого  шезлонгами пляжу,  — Все по-іншому. Занадто цивілізовано. Наче  мене відірвали від  звичного  життя і  кинули в  аналогічний  казан  проблем. Ніякого  спокою.

— Тоді чому  не  поселилась  відлюдником, а  обрала центр?

Заходиться сміхом.  На    припалених сонцем щічках  з’являються  крихітні ямочки, які  самі просяться  подарувати їм поцілунок.

—Думаю, ти перебільшуєш мої  можливості. Самій в наметі  трішки страшно.

— Невже нікому скласти тобі компанію? — нахабнію,  приховуючи у  словах скритий  підтекст.  Не питати ж красуню  про наявність  чи відчутність  палкого залицяльника.

— А тепер  думка  по мене  погана. Я  б ніколи не пішла  з іншим хлопцем  на побачення,  якби серце кохало.

Вії тремтять, і  кутики губок  повзуть  донизу. Спалахує  червоною фарбою. Сором’язлива.  Та її зізнання боляче ріже свідомість. Ще раз доводить, що вона — янгол,  а я  темний  демон,   який   прагне присвоїти  шматочок  світла.

Мого світла…

Роблю крок   до Меланії,  зупиняють підступно близько і  бережно торкаюсь пальцями  вилиці.  Шкіра м’яка та  оксамитова.  Вдихаю на повні груди її  аромат. Не помилився, тому що нова знайома  дійсно пахне м’ятою.

— Я  не хотів  тебе образити.

Очі в очі. Душа в душу. За коротку  мить ми стали  давно знайомими.  Сама простягає руку. Замість дорогих прикрас, котрі варті такої принцеси,  бачу на тонкому зап’ясті чудернацькі  різнокольорові ремінці,  намистинки, придбані   у торговки  з прилеглого   ринку. Вони яскраво контрастують  з дорогим фотоапаратом, який  наступної миті дівчина виймає  з невеличкої сумочки.

— Сфотографуємось?  — запитує.

Меланія ніколи про мене раніше  не чула. Звісно, я  не мій  відомий брат Тимур,  обличчя якого  свого часу фігурувало по всіх телеканалах.  Для  нас обох ліпше перебувати у  статусі інкогніто,  от і вирішую жодним чином  не називати  свого прізвища. 

Небо! Матвію, що ти робиш? Дівчина  позбавляє тебе  здорового глузду.