РОЗДІЛ 2 "Я не Малахова"

— Ба, це я! І я  на хвилинку! — вриваюсь  в  передпокій та нашвидкуруч  роззуваюсь. Часу обмаль, а мені  ще за букетом  заїхати й  солодощі в  цукерні  забрати.

— Спіши повільно! — лунає з бібліотеки  захриплий  жіночий  голос,  який  одразу викликає  усмішку  на  вустах. 

Наче підкорюючись пораді,  спокійно ступаю м’яким килимом   в улюблений куток  бабусі. Квартира у неї просто гігантських розмірів і  розташована  в  старезній  будівлі  нашого міста. Її не зносять, бо  вважається за величну  пам’ятку архітектури,  а  бабуся  не переїздить,  тому що … Тому що тут пройшло її життя, тому  що тут  повсюди згадки про минуле. А минуле в Елеонори Редик  було славним, театральним. Саме так,  вона  — прима-балерина  у відставці.

Не втомлююсь  роздивлятись численні старенькі  фото  на стінах. Здається, вони тримають Елеонору  на цьому світі.

 Свою дорогу  застаю  за широким письмовим столом,  на якому розміщено ноутбук  та  завжди увімкнену  настільну лампу.

— Привіт! — кидаю,  прихилившись  до  варцаби прочинених дверей. —  Все працюєш?  Лікар рекомендував   відпочивати.

На мене дивляться великі  сірі очі, котрі навіть вік  не  владний  затуманити.    У мене такі ж. Я ними невимовно  горджусь.  Все інше: тонкі вилиці,  граційність, пишне каштанове волосся (також не скорене сивиною) дісталось  моїй старшій сестрі Наталії.

— Ага,  з їхніми рекомендаціями я  вже дано лежала б в могилі. А так  щоденна праця змушує кожного ранку вставати з ліжка, вмиватись і  починати думати, — бурчить,   закривши кришку  приладу  та зупинившись на мені проникливим поглядом. — Ти сьогодні  інша, сіяєш.  Так весіллю сестри  радієш?

Я мрійливо  завмираю. На фоні  дорогого червоного дерева, з якого у кабінеті  зроблено меблі та  аксесуари,  на фоні  обклеєних важкими темно-зеленими шпалерами стін, бабуся видається відлунням епохи. І я  обожнюю її, її   суб’єктивний  гумор  і специфічну точку зору  на  події. Заперечно хитаю головою.

— Мені  байдуже  до весілля   Наталії. Ми занадто різні, щоб  перейматися  подіями в  житті  одна  одної.

І вмовкаю,  бо ділитись своєю таємницею ще не хочу. Спершу розповім   Матвієві  радісну звістку. Він  — майбутній  татко, тож  йому  належить право дізнатись  найпершим. Але почуття всередині киплять, просяться на вихід. Тому  швиденько набираю сповіщення: «Коханий, знаю такі речі  говорять у вічі. Але… Я маю нагальні справи й  звільнюсь тільки увечері, а  ти повинен знати.   Мене переповнюють емоції. У нас буде дитина»…

Заплющивши очі, прикладаю телефон до підборіддя. Серце калатає нестримно швидко. Одна, дві, три секунди… Вони тягнуться вічністю, а  Матвій  не відповідає. Навіть не перечитує повідомлення. Отже, зайнятий.

Розчарування накриває хвилею, дратує.

— Ей! Меланіє, повертайся з  небес на грішну  землю Тут цікавіше!  — не відстає Елеонора.
— Ти, здається,  поспішала?

— Так,  заскочила  переодягнутись. А то матуся  вкотре дорікатиме за  зовнішній вигляд.

— Ну, погодься. Не гоже, Меланії Малаховій  йти в  богемний ресторан у  джинсовому сарафані.

— Я не Малахова. Я  — Редик, — обурююсь.

— Те, що ти змінила прізвище, не  позбавляє тебе  приналежності  до родини.  І взагалі,  даремно прийняла таке рішення. Батьки й  досі   ображаються. Особливо  мій зять, що взяла прізвище  тещі.

Бабуся  зображає  невдоволену гримасу. Кумедну. Точно, як  мій татусь, коли щось відбувається  не за його  планом  чи бажанням.

Я заходжусь щирим сміхом.

— Навіть не знаю, що одягнути. Придбати  новеньку річ  не встигну.

— Не можна так  байдуже відноситись  до свого гардеробу.  Ти — зірочка, а  не придорожня колючка, — з цими словами бабуся відкочує сій візок із-за столу  та  проїздить ним повз мене. — Ходімо підберемо сукню. На щастя,  мода характеризується  циклічним  характером. Щоправда, різниця  в  тканинах. Теперішні не зрівняються з наявними у моїй шафі.

Оптимістка. Не виправна представниця жіночого ентузіазму.

Сусідня кімната  зустрічає нас прохолодою та  важким повітрям, характерним  для  гардеробних.  Елеонора  нишпорить поміж суконь,  що   дбайливо висять на вішаках, а я роздивляюсь своє зображення у  величезному  старовинному  дзеркалі.

Чи змінилось у мені щось? Наче ні. Фігура  поки моя. Хіба очі. У них  палахкотить  яскравий  вогонь щастя. Хочеться випнути живіт, чи підкласти під поділ подушку, аби на мить уявити себе  вагітною. Хмикаю сама  до себе.

— Дивна ти сьогодні, — не відстає бабуся. — Майже двадцять,  а перехідний вік не проходить. Ось поглянь, — простягає мені  ніжно-блакитну сукню з легким металевим переливом. У талії вона   зшита вузько,  зате спідниця  розсипається  плавними хвилями.

Плаття  відповідає вимогам  сучасності  й  на вигляд як річ з  дорогого магазину.

Тут же переодягаюсь у невагому  хмаринку.   Делікатно проводжу  пальцями. Комфортно.

— Шукай високі підбори і  негайно  крути  об’ємні локони. Косметики мінімум, — керує моя добра фея.   — Слухаюсь, — відаю щось на кшталт військового вітання.

А у самої мелькає думка,  що навряд вагітні  ходять на високих підборах.  Чи не  зашкодить це малюку?