РОЗДІЛ 1 "Без кохання"

    — Моя  сестра  знову  вирішила всіх  подратувати.  Навіть  на  весілля  не  може з’явитись вчасно! — скаржиться  Наталі, розглядаючи себе у  величезному  дзеркалі та  підправляючи й  без того ідеальну зачіску. Красива. Наче  зірка,  що готова  позувати перед камерами  найвідоміших фотографів. Хоча Наталія Малахова і  є зіркою свого масштабу — варта заздрості наречена  впливових батьків. Моя  наречена.

Прискіпливо  оглядаю  у  зображенні її  вроду. Все як у  ляльки   Барбі: великі очі,  крихітний носик, надуті  губки,  гострі вилиці. Одним словом, результат  витонченої роботи не одного пластичного  хірурга. А колись  ці вигини були для мене коханими і  був  час, коли я мріяв  натягнути на її  палець обручку. Важко видихаю.

— Мел просто нестерпна.  Добре, що ви  не  знайомі, а  то мені б довелось неодноразово червоніти перед тобою за її витівки. Впевнена, на свято прийде  у   кросівках і  джинсових шортах,  щоб якомога  сильніше  позлити батьків. Неформалка…

—    Можливо почнемо? — запитую рівним тоном,  перебивши монотонні скарги майбутньої дружини. Від думки, що через лічені  хвилини нас  розпишуть  і  пані  Малахова набуде статусу пані Гданської  у  горлі неприємно дере.  Майстерно пов’язана краватка давить гірше петлі, тому нервово відтягую комір сорочки.

Дівчина у  весільній сукні, замовленій у столиці  світової моди, виразно морщиться й  одразу розвертається, кидаючись поправляти  аксесуар чоловічого гардероба.

— Матвію, припини. Ми повинні виглядати  бездоганно. Наше одруження  —  сенсації для  папараці. Тож будь розумничком і  тримай марку.

Марку? Для  кого? Для  мого батька, який   погрозами змусив  зробити тобі  пропозицію? Для  рідного брата,  який вирішив  пожертвувати  мною  заради бізнесу. Всім  вам  чхати на мої почуття,  чхати на дівчину, що   вбилась в моє   серце назавжди. Відчуваю, як скреготять  зуби. Я закипаю.

На щастя, у двері   кімнати для молодят  в місцевому РАЦСі тихенько стукають і  на  порозі показується  жіночка середніх років з хитромудрою зачіскою часів  дев’яностих. 

— Вибачте, але  очікувати  ми не можемо. Рекомендую  починати, — сполохано говорить. Її спопеляють  крижані очі   Наталії і жінка  без зайвих слів   ховається  у коридорі.

— Послухай,   затримувати церемонію — недоречно.  А якщо твоя Мел взагалі  не покажеться?

— Ні, вона  повинна  все побачити, — по-дитячому дує  вуста  красуня.  У її тоні  пробігають нотки  ревнощів. Здається, суперництво у  сестер на вищій ноті. У принципі,  як у мене з Тимуром.

Я скептично хитаю головою та, взявши  майбутню благовірну під лікоть, делікатно виводжу   слідом  за  реєстратором.

Нас зустрічають радісними оплесками,  щирими усмішками,  сканують захопленими очима.

Однак  мені  байдуже.  Я веду під вінець   не кохану.  Не свою Меланію.

Помпезна процедура  триває вічність. Я не слухаю слів, думками витаючи  далеко звідси. Що зараз робить   вона? Про що мріє? З ким спілкується? Я зумисне не   телефоную сьогодні. Уникаю, щоб завтра  поставити крапку. Так буде ліпше для всіх. Швидше, щоб  забути мене.

— Скріпіть  свій союз підписами, — долітає до свідомості. Я  поглядом  нащипую  батька, який  вмостився на стільці та  обіперся  на ціпок. Він  стривожений. До останньої хвилини  боїться, що молодший, ненадійний   син передумає.
Криво усміхнувшись в  його покрите зморшками обличчя,  розмашисто проводжу   ручкою по офіційному  документі. Ось так все просто — одним помахом  зруйнувати життя  трьох   людей.  У цю мить  телефон у  кишені вібрує.  Та дістатись  до нього  не вдається,  бо присутні лавиною кидаються вітати новоспечених молодят. Поцілунки, обійми,  завчені стандартні фрази — і  моє минуле назавжди  позбавлене майбутнього.

Зараз би напитись і  забутись,  втекти геть від цього  лицемірного дійства.

Ось  підходять з найкращими побажаннями  тесть  - лисуватий , кругленький можновладець, в  кишенях якого порожньо, зате  вплив  не аби який, і його  дружинонька — лисиця  у  фамільних дорогоцінностях. Характер у неї препаскудний. Наталі, як згодом  стало відомо,   вдалась  у  неньку.  Вони улесливо  сміються, наче  три дні тому  не були у  нас та не вимолювали весілля.

— Діточки, які ж ви красиві сьогодні, — заливається  щебетом  теща (аж мороз по шкірі від одного розуміння  слова). На її очах блищать сльози. Цікаво, справжні чи   каплями скористалась?

Коли вони віддаляються,  їхнє місце займає Олександр Гданський — поважний,  статний павук, який понад усе  любить плести  сіті. Телефон у  кишені  знову нагадує про себе. Цього  разу  дзвінком.   Я  демонстративно  витягую його перед татком,  змушуючи  незручно чекати.

Екран світиться  світлиною Меланії. Темноволоса дівчина, склавши губки бантиком,   відсилає повітряний поцілунок. На мить застигаю на ній  поглядом.  Сірі,  димчасті очі  манять  лагідністю та  відбивають чистоту її   душі. Кирпатий  носик, де-не-де покритий  дрібним ластовинням, злегка  піднятий вгору. А вуста… Вони малинові. Неймовірні. Солодкі. Палкі. Я заціловував  їх до болю, вони пестили мене  до зриву емоцій.

Я не можу прийняти дзвінок  від коханої.  Докладаючи максимум зусиль,  змушую себе натиснути відбій.

Серце обривається і  губиться в  невідомості. Ще ніколи не  було так прикро, як сьогодні.