1 глава

Іноді доброта ранить сильніше за жорстокість. А жорстокість виявляється єдиним способом урятувати.

Сіетл. 2018 рік.
Дощ ішов третю добу, і в коридорі відділення невідкладної допомоги пахло мокрими куртками й хлоркою. Дванадцятирічний хлопчик у чорному спортивному костюмі нерухомо сидів на пластиковому стільці під вікном. По склу сповзали сірі патьоки, а внизу, в калюжах біля входу, тремтіло, як від холоду, жовте світло ліхтарів. З рукава хлопчика досі капало на підлогу, але він цього не помічав.
Світло-русяве волосся безладно спадало на чоло, сірі очі застигли на білій кахельній підлозі, а долоні він стиснув так міцно, що шкіра на кісточках аж побіліла.
Хлопчика трусило.
Повз нього поспіхом проходили лікарі, гуркотіли колеса каталок, а писк медичних моніторів зливався з гулом чужих голосів. Але хлопчик не чув нічого.
— Більше ніхто й ніколи не завдасть тобі болю, Дані, — вимовив він ледь чутно. Голос тремтів, але звучав твердо. — Обіцяю.
Він повільно вдихнув, так само повільно видихнув і, прихилившись потилицею до холодної бетонної стіни, заплющив очі.
━━━━━━━━━━━━
У той самий час на іншому кінці міста одинадцятирічний хлопчик стояв у дверях дитячої кімнати, нервово м'явши в пальцях край футболки. На ліжку навпроти сидів хлопчик на рік старший.
— Я хочу не просто називати тебе братом... — голос зірвався, але він уперто договорив: — Я хочу бути тобі братом.
Старший підвів на нього блакитні очі й довго дивився, доки куточок його губ не сіпнувся в майже дорослій усмішці.
— Ти завжди отримуєш те, чого хочеш, Лендоне?
— Так.
Старший не поспішав із відповіддю.
— Добре. Тоді відтепер у тебе є старший брат, принце.
Лендон відпустив край футболки й неквапом розгладив пожмаканий трикотаж долонею. Пальці вже не тремтіли.
━━━━━━━━━━━━
Наші дні.
Даніель лежав на ліжку й невидющим поглядом дивився на екран смартфона. Світле волосся розкидалося по подушці. З першого поверху долинали приглушені баси, уривки чужого сміху й гул десятків голосів — вечірка була в самому розпалі.
За панорамними вікнами, що виходили просто на затоку, повільно згасав день. Останні бруднувато-рожеві промені сонця довгими тінями ковзали по сірих стінах спальні, суцільно обклеєних музичними постерами. Вони здавалися мовчазними уламками минулого — часу, коли ця кімната була наповнена сміхом, музикою й мріями. Часу, коли Даніель ще вмів щиро усміхатися.
На полиці над столом стояв фотоапарат із закритим об'єктивом, поруч — коробка з плівками, яку Даніель не відкривав понад рік. За шафою припадала пилом ключка для лакросу, а гітара біля вікна так і стояла з ослабленими струнами: колись він сам їх послабив і більше не підтягував.
Пальці лівої руки погано слухалися, затерплі й холодні. Чорна еластична пов'язка стискала ліве зап'ястя, але цього легкого дискомфорту Даніель уже не помічав. Угорі екрана висіло нагадування з календаря — щорічне. Даніель змахнув його, не читаючи. Набравши кілька слів, він довго дивився на них, потім стер і, поклавши телефон екраном донизу на ковдру, заплющив очі.
Усередині було дивно порожньо. Не так, як після звичайної сварки чи безсонної ночі.
Два роки тому Ліамові поставили діагноз — хронічна лейкемія.
Тоді вони домовилися пройти цей шлях разом, хай яким важким він буде. Без паніки. Без істерик. Даніель пообіцяв собі бути поруч — біля крапельниць, у безсонні ночі, у страху, що повільно з'їдає людину зсередини.
Він тримав цю обіцянку.
Але останній рік перетворився на пекло. Даніель давно навчився добирати слова, знаючи, що будь-яка необережна фраза може спровокувати вибух, перестав сперечатися й щось доводити і лише відступав, коли чергова розмова оберталася на катастрофу.
Іноді йому хотілося просто зникнути.
Іноді — померти.
А іноді — прокинутися три роки тому, коли вони ще не знали один одного.
Або, навпаки, повернутися в той день, коли все тільки починалося.
Це сталося на озері Вашингтон.
Заміський будинок Вінсента Вудворда — дідуся Даніеля, голови однієї з найбільших суднобудівних компаній країни — стояв віддалено, ніби застиглий у часі. Масивну двоповерхову споруду з темного каменю зводив ще його батько, Даніель Ноель Вудворд. З високими вузькими вікнами та важезними дерев'яними балками під стелею будинок дихав середньовіччям і нагадував швидше похмурий замок, аніж сучасну віллу.
Вісімнадцятого липня Даніелю та Каю виповнилося шістнадцять.
Ранок почався зі звичного святкового безладу: десятки гелієвих кульок під балками, велетенський торт і гора коробок у яскравій обгортці. День народження близнюків у родині завжди святкували без зайвого пафосу, лише в колі найближчих. Втім, Вінсент Вудворд ніколи не шкодував грошей ні на подарунки, ні на свято, тож скромним його назвати було важко. Того року він перевершив самого себе: у руках Кая без упину брязкали ключі від першого власного автомобіля, а поряд із Даніелем виблискував мотоцикл, про який він мріяв не один рік.
Та справжнє святкування було попереду. Надвечір Кесседі влаштувала гучну вечірку просто на березі озера.
Даніель стояв біля води з фотоапаратом, ловлячи в кадр хлопців із лакросної команди, які по черзі стрибали в озеро просто в одязі, коли за спиною пролунало:
— Можна попросити у вас трохи льоду?
Він опустив фотоапарат і озирнувся.
Біля дерев'яної огорожі стояв незнайомий хлопець із металевим відерцем у руці — високий, худорлявий, із карими очима та темним волоссям. На його обличчі застигла напрочуд мила, трохи винувата усмішка.
— У нас холодильник зламався, — пояснив він, потираючи потилицю.
— Так, звісно. Ходімо, покажу, де наш. — Кесседі вислизнула з обіймів Айзека, підморгнула гостеві й кивнула на будинок. Хлопець несміливо рушив за нею.
— Сподобався? — пирхнув Кай, помітивши погляд брата.
Даніель не відповів одразу. Він і сам не планував задивлятися, та чомусь не міг просто відвести очі. У цьому незнайомцеві було щось таке, що одразу чіпляло, — можливо, легка незвичність у рухах чи те, як він тримався серед галасливого натовпу.
Навколо й далі гриміла музика, сміялися гості, дзвеніли келихи, але цей шум віддалився, згорнувшись у глуху тишу. Даніель провів хлопця з відерцем очима аж до дверей будинку.
— Так, сподобався.
— Дивно. Я думав, брюнети — не твій тип.
Кай скоса глянув на брата-близнюка.
Даніель усміхнувся.
— Виходить, нам обом так лиш здалося.
Телефон завібрував.
Раз.
Другий.
Третій.
Даніель не поворухнувся. Він знав, хто телефонує. Цей настирливий ритм він давно впізнавав із першої секунди, нудотним поштовхом під ложечкою, швидше, ніж встигав подумати.
Уже кілька місяців у голові крутилася одна й та сама виснажлива думка: можливо, їхнім стосункам час закінчитися? Але щоразу за нею приходило інше, набагато страшніше запитання, яке позбавляло будь-якої рішучості.
А як залишити людину, яка помирає?
Зробивши над собою зусилля, Даніель розплющив очі й провів пальцем по екрану.
— Так, Ліаме.
— Ти не відповідаєш на повідомлення.
— У мене немає настрою. Давай поговоримо пізніше.
— Може, варто було дочекатися, поки я помру, а вже потім ходити по вечірках?
— Сьогодні день народження Айзека.
— Аааа. Ну тоді розважайся. Можеш ще й хлопця собі знайти. Здорового. Такого, який не псуватиме тобі життя своєю хворобою.
Підвівшись із ліжка, Даніель вийшов на терасу, притулився спиною до стіни й повільно сповз на холодну підлогу. Затока зустріла його вогким вітром. Тінь від будинку лягла на воду, і вода стала непрозорою. Він жадібно вдихнув сире повітря, дозволяючи йому хоч трохи вгамувати хаос у голові.
— Навіщо ти це кажеш? Ти ж знаєш, що я тебе кохаю...
— І ніколи мене не покинеш? Так? Ти повторюєш це постійно, але я вже не впевнений, що ти сам у це віриш.
У слухавці почувся приглушений, надломлений схлип.
— Ліаме, заспокойся...
— Перестань мене заспокоювати! — закричав той, захлинаючись сльозами. — Ти просто чекаєш, поки я здохну, аби спокійно жити! А я гнитиму в могилі!
— Благаю, замовкни... — Голос Даніеля тремтів і рвався. — Я зараз приїду.
— Не треба! Якби хотів бути поруч, залишився б зі мною в лікарні.
Телефон боляче врізався Даніелеві в долоню, але він не послабив хватки.
— У хлопця моєї сестри день народження, чорт забирай! І так, я хочу хоча б один вечір провести зі своєю родиною!
Коротка, задушлива тиша на тому кінці.
— Гарного вечора, — холодно кинув Ліам.
У слухавці загули гудки.
Даніель опустив телефон.
Темрява навкруги густішала, зливаючись із чорнотою затоки. Він сидів, притиснувши коліна до грудей, і дивився на темну воду, не в змозі відвести очей.
Телефон коротко завібрував.
«Пробач. Я не хотів. Я тебе кохаю».
Даніель довго дивився на ці слова. Потім набрав: «Я знаю».
Під повідомленням так і висіла одна сіра галочка. Ліам уже ввімкнув режим польоту.
Так було завжди. Якщо розмова йшла не за сценарієм, який Ліам уже прокрутив у голові, він скидав виклик і зникав. А вранці на Даніеля чекали десятки повідомлень: вибачення, обіцянки змінитися або нова хвиля звинувачень.
Він уже не знав, чого боїться більше: втратити Ліама чи остаточно зламатися, безуспішно намагаючись урятувати людину, яка щоразу відштовхує його сильніше.
Хотілося плакати по-справжньому, не стримуючись, так, щоб разом зі сльозами з нього вийшла вся виснажлива втома останніх місяців.
Але сліз не було.
Даніель до крові закусив нижню губу, не відчувши металевого присмаку в роті, ніби фізичний біль міг хоч на кілька секунд заглушити той, що давно оселився всередині.
— Все добре?
У дверях тераси, недбало спершись плечем на одвірок, стояв високий темноволосий хлопець. Густе волосся було скуйовджене, ніби він щойно машинально провів по ньому рукою. Темно-карі очі дивилися спокійно й прямо, як дивляться на людину, а не на її біду.
— Не зовсім, — тихо відповів Даніель.
Хлопець коротко кивнув.
— Яго.
Він відштовхнувся від одвірка й неспішно ступив на терасу.
— Так, я впізнав тебе. — Даніель утомлено всміхнувся. — Не так уже й сильно ти змінився за два роки.
Яго підійшов ближче й простягнув руку.
— Прогулятися не хочеш?
— Хочу.
Даніель подав йому праву руку. Лівою непомітно натягнув рукав на зап'ястя.
Яго помітив, але тільки легко допоміг йому підвестися.
— А поговорити?
— Хочу.
— Я очікував іншої відповіді.
— Інколи ми сподіваємося на одне, а отримуємо зовсім інше...
Яго ледь усміхнувся, наче ця фраза була до болю знайома і йому самому.
Повернувшись до кімнати, Даніель узяв із дивана біля каміна куртку й накинув на плечі. Лише тепер він відчув, як сильно змерз. Чи то від вечірнього вогкого повітря, чи від розмови з Ліамом — сказати було важко.
— Поїдемо до причалу? — Даніель глянув на Яго через плече.
Яго кивнув.
— Просто... я не дуже вмію підтримувати людей у таких ситуаціях. Але вислухати можу.
— Мене це цілком влаштовує.
— Але спочатку мені треба до кімнати Кая.
Даніель здивовано підняв брову.
Замість відповіді Яго показав на темну липку пляму від коктейлю на своїй сорочці.
Даніель коротко, майже беззвучно хмикнув.
Яго обвів поглядом сірі стіни з постерами, глянув на шафу в кутку й передумав.
— Можеш позичити якусь футболку?
Даніель кивнув на шафу.
Яго дістав звідти першу-ліпшу футболку, стягнув зіпсовану сорочку й кинув її на диван біля каміна.
━━━━━━━━━━━━
За кілька хвилин до цього.
Вечірка на честь дня народження Айзека Рейнфорда відбувалася в триповерховому особняку родини Аддерлі на узбережжі Тихого океану.
Багато років тому Вінсент Вудворд подарував цей будинок своїй доньці Валенсії на повноліття. Після її смерті особняк перейшов у спадок її дітям — Кесседі та синам-близнюкам Даніелю і Каю. Кілька років тому Кесседі започаткувала тут традицію благодійних вечірок, які швидко стали одними з найочікуваніших світських подій Сіетла: вони незмінно збирали під одним дахом спадкоємців найвпливовіших родин міста.
Правила тут не змінювалися: платний вхід, лише повнолітні гості, дрескод і категорична заборона на наркотики. Порушити їх наважувалися одиниці.
Кай Аддерлі сидів із друзями в альтанці на терасі, за кілька кроків від бару. Він розкинув руку по спинці дивана й займав більше місця, ніж йому було потрібно, — ніби будь-яке місце, де він опинявся, ставало його територією.
Світле волосся недбало спадало на лоб, кілька пасом торкалися вій і ховали частину погляду. Коротко вистрижені скроні, темні густі брови, що різко контрастували зі світлим волоссям. Світлі, майже сталеві очі дивилися холодно й уважно — без тепла, з тією мовчазною силою, від якої люди поруч мимоволі стишували голос.
Його губи майже ніколи не торкала усмішка. Рідко в куточках з'являвся її відблиск — короткий, гострий і від того ще привабливіший.
Чорна шкіряна куртка, темна футболка, срібний ланцюжок на шиї та кілька сережок у вусі. Кисті й шию вкривали татуювання, і візерунок ішов далі під футболку. Але справа була не в одязі. Було щось у тому, як він сидів, мовчав і дивився на людей, що змушувало насторожуватися. Кай нагадував шторм над океаном — спершу зачаровував своєю тишею, та кожен, хто хоч раз потрапляв у його епіцентр, знав: цей видимий спокій може обірватися будь-якої миті й безжально зруйнувати все на своєму шляху.
— Коли Яго повернувся до Сполучених Штатів? — запитав Кай.
Хлопець, що сидів навпроти, ліниво потягнувся, розминаючи затерплу шию.
— Учора ввечері.
Джеремія Гровер. З першого погляду здавалося, що вивести його з рівноваги майже неможливо. Коротко підстрижене світле, майже попелясте волосся. Блакитні очі дивилися уважно, трохи спідлоба. У цьому погляді не було ні зверхності, ні співчуття — лише стриманість людини, яка звикла спочатку слухати, помічати деталі й прораховувати загрози, а вже потім говорити.
Світла шкіра контрастувала з темним одягом. Маленькі сережки у вухах, татуювання на руках і шиї.
Джеремія майже не рухався й говорив рівно стільки, скільки було потрібно. Коли до нього зверталися, він повільно повертав голову до співрозмовника й не відводив погляду, доки той не замовкав.
— Вирішив зробити подарунок другу дитинства? — хмикнув Кай.
— Ага, подарунок із довгим терміном дії, — засміявся Шейн Лі Вон. — Він перевівся до нашого університету. Схоже, повернувся до Сіетла назавжди.
Він зробив ковток із келиха й кивнув на столик, де поруч із Кесседі та Айзеком сидів Яго.
У Шейна була азійська зовнішність: темне, трохи недбале волосся, майже чорні очі — напрочуд живі. Чорна куртка із сітчастими вставками й ременями поверх білої футболки та маленьке срібне кільце у вусі надавали йому трохи зухвалого вигляду.
Телефон у його руці коротко завібрував. Шейн глянув на екран, і усмішка зникла. Він поклав телефон на стіл екраном донизу.
Кай потягнувся до склянки з грейпфрутовим соком і відпив. Той, хто лежав на дивані, поклавши голову Каєві на коліна, неквапно відірвав погляд від смартфона й дивився, доки Кай не поставив склянку. На екрані завмерла картина — темна вода й сіре небо. Він погасив екран.
— Скільки часу він прожив у Лондоні? — запитав він.
Еверетт Лендон Гровер-Косс.
Темно-каштанове волосся розсипалося по Каєвих колінах. Сіро-блакитні очі, майже модельні риси обличчя. Сорочка приглушеного кольору, темний піджак, що бездоганно сидів по фігурі, — Лендон не терпів дешевої показовості. Лише срібні сережки в лівому вусі та татуювання на шиї нагадували, що живе він за власними правилами.
Шейн кинув на них короткий погляд і відвів очі до келиха. Джеремія дивився на Лендона так само спокійно, як і на всіх, тільки трохи довше.
— Два роки, — сказав Кай і опустив погляд на Лендона. У куточках губ з'явився той самий рідкісний відблиск усмішки.
Тим часом біля бару назрівав конфлікт.
Музика ще гриміла, хтось сміявся, офіціанти розносили коктейлі, але навколо барної стійки збиралося дедалі більше людей. Розмови стихали одна за одною. Усі добре знали: якщо на вечірці Кесседі Аддерлі спалахує сварка, нічим хорошим вона зазвичай не закінчується.
— Якого хріна, Яго?! — викрикнув кремезний Кірк, коли його різко відштовхнули від стійки.
Яго навіть не глянув на нього. Його увага була прикута до дівчини, що стояла поруч.
— Скільки твоїй дівчині років? — хрипко запитав він.
— Яка тобі різниця? Через тебе я розлив коктейль! Відвали.
— Скільки років? — Яго звернувся безпосередньо до дівчини.
Та помітно здригнулася. Її пальці сильніше стиснули край короткої спідниці.
— Сімнадцять буде через чотири місяці, — відповіла вона, не наважуючись підняти очі.
Яго повільно видихнув крізь зуби.
— Якого біса, Кірку? Зараз я викличу таксі, і вона поїде додому.
— Ти знаєш правила, Кірку. Жодних наркотиків. І лише повнолітні. — Кесседі, яка разом з Айзеком підійшла слідом за Яго, зробила крок уперед і стала між хлопцями. Айзек не відставав від неї ні на крок.
Висока, струнка, з довгим світлим волоссям і такими самими сталевими очима, як у Кая, вона була схожа на брата з першого погляду. Але якщо до Кая боялися зайвий раз наблизитися, то Кесседі пом'якшували жіночність, упевненість і природна привітність.
Її пальці стиснулися в кулак і одразу розтулилися. Яго був надто запальним, а Кірк — надто впертим, щоб просто відступити.
Та найбільше вона боялася зовсім іншого.
Кай.
Він спостерігав за всім з альтанки. Не втручався. Навіть не ворухнувся.
І саме це було найнебезпечніше. Кесседі надто добре знала брата: якщо Кай мовчав, це ще не означало, що йому байдуже.
— Дівчата хочуть розважитися, Кесс, у чому проблема? — осклабився Кірк, обійняв дівчину за талію й притягнув ще ближче.
— Вони ще діти, — сказала Кесседі.
Яго різко вхопив дівчину за руку й, вирвавши її з обіймів Кірка, відтягнув убік. Вона боляче вдарилася плечем об барну стійку, коротко скрикнула й одразу притиснула долоню до забитого місця. Очі миттю наповнилися слізьми, але вона стрималася й поспіхом відступила до подруг.
Навколо стихло так, що навіть музика перестала відчуватися.
Обличчя Кірка перекосилося від люті. Він зробив крок уперед. На шиї в нього напнулися жили.
Усі дивилися на Кірка. Джеремія дивився на Кая. Шейн — на Джеремію.
Яго навіть не кліпнув.
Кай прибрав руку зі спинки дивана.
Джеремія поставив келих на стіл.
— Кірку, забирай хлопців і йди.
Кай сказав це тихо, але почули всі.
Саме цього Кесседі й боялася.
Кірк зловісно посміхнувся.
— А ось і татусь, — награно солодким тоном кинув він.
Лендон, не підводячи голови, поклав долоню Каєві на коліно.
На обличчі Кая не здригнувся жоден м'яз.
— У тебе дві хвилини, Барлоу.
Кірк ще кілька секунд витримував його погляд. Кадик у нього смикнувся, і зрештою він важко видихнув і відступив на крок.
Лендон без поспіху підвівся. Зняв піджак і накинув його на плечі дівчині, яка досі тримала долоню на забитому плечі. Тоді перевів погляд на Кірка, а з Кірка — на Яго.
— Ми з Каєм відвеземо дівчат. А тобі, Яго, краще переодягнутися. Подивись щось у гардеробі Кая.
Кай підвівся слідом за ним.
Яго глянув на темну пляму від коктейлю, який кілька хвилин тому розлив Кірк. Долоні досі були стиснуті в кулаки. Він розтуляв пальці по одному, силоміць змушуючи себе заспокоїтися.
— Ще пам'ятаєш, де моя кімната? — запитав Кай, застібаючи куртку.
— Пам'ятаю, Каю. — Яго демонстративно закотив очі.
Кай рушив до виходу, за ним — три дівчини. Лендон, проходячи повз Яго, пригальмував, поправляючи манжет сорочки.
— Даніель нагорі, — сказав він так тихо, що почув тільки Яго. — Сам. Уже кілька годин.
І, не чекаючи відповіді, пішов слідом за Каєм.
Яго провів його поглядом і неспішно попрямував до сходів.
У дверях Кай на секунду затримався й підвів голову до сходів, що вели нагору, туди, де була Даніелева кімната. Лендон простежив за його поглядом і легенько торкнувся його ліктя. Кай вийшов.
Кірк ще мить стояв біля стійки, потім кивнув своїм, і ті один за одним рушили геть. Шейн із Джеремією провели їх поглядами й лишилися на місці.
— Цього року Ліззі виповнилося б п'ятнадцять...
Айзек сказав це так тихо, що слова майже потонули в музиці.
Він неквапом підійшов до дивана, важко опустився поруч із Джеремією й послабив вузол краватки. Джеремія, не повертаючи голови, підсунув до нього свій келих.
━━━━━━━━━━━━
До пірса Яго їхав повільно, не вмикаючи музики. Квартал за кварталом місто лишалося позаду, вулиці порожніли. Заглушивши двигун на порожній стоянці, він першим вийшов у солоний вітер, і Даніель рушив за ним.
— Чому ти повернувся?
Даніель і Яго сиділи на старих, потрісканих від сонця дошках пірса. Перед ними розкинувся океан. Його спокій давно зник: вода потемніла, набувши важкого свинцевого відтінку, а хвилі повільно й глухо накочувалися на берег. Горизонт розчинився за низькими, рваними хмарами, що стрімко насувалися з відкритого моря. Повітря стало густим і волого-холодним, насиченим гострим присмаком озону й солі. Чайки тривожно кружляли над самою водою, шукаючи прихистку, а вітер, поки ще поривчастий, із кожною хвилиною набирав сили. Усе навколо завмерло в напруженому очікуванні, ніби сама природа затамувала подих перед тим, як випустити на волю нестримну лють бурі.
Яго любив океан. І це була одна з причин, чому він повернувся.
— Я думав, ми поговоримо про тебе, — спокійно відповів Яго.
Він не повернув голови, лише ковзнув поглядом по Даніелю, помічаючи, як напружено застигли його плечі.
— Він так сильно мене ненавидить?
— Ні. Не думаю, що це ненависть, Дані.
— Ти знаєш, у чому справа?
— Знаю.
— Але не скажеш.
— Не скажу.
Даніель сумно всміхнувся. Його погляд загубився на темній поверхні океану.
— Що ж... Спробувати було варто.
Вони замовкли. Вітер перебирав волосся Даніеля, а прохолодне повітря лише сильніше підкреслювало порожнечу, що оселилася всередині нього.
— Коли він почав тебе ігнорувати?
— Не знаю... Це сталося не за один день. Він просто... поступово віддалявся.
Даніель знизав плечима, намагаючись надати цим словам байдужості. Та пальці самі собою нервово ковзали по шорсткій дошці пірса.
— Можливо... Кай так і не зміг змиритися з тим, що його брат-близнюк — ґей.
Яго заплющив очі. Лише на секунду, і за цю секунду з його обличчя зійшов звичний спокій.
Розплющивши очі, він знову втупився в темну гладінь океану. Хвилі одна за одною набігали на палі, і, здавалося, навіть вони не наважувалися порушити мовчання.
— Дані...
Голос Яго раптом пом'якшав, і Даніель зрозумів одразу: річ була зовсім не в цьому.
— Після того, як Ліам захворів...
Даніель завмер, не в змозі нічого вимовити, а тоді недовірливо насупився й різко повернувся до Яго.
— До чого тут узагалі Ліам?
Яго проігнорував запитання. Та Даніель і не чекав відповіді: одного спокійного погляду Яго вистачило, щоб зрозуміти — пояснень не буде.
Яго відкинув голову й подивився в нічне небо.
— Як він?
— Ліам?
— Угу.
Даніель опустив очі на долоні й не одразу помітив, що міцно переплів пальці.
— Проходить черговий курс хіміотерапії. Дуже схуд...
Яго не одразу відвів погляд від неба. Потім опустив голову й уважно оглянув Даніеля: бліду шкіру, загострені риси, глибокі синюваті кола під очима.
— Ти теж схуд.
Даніель тільки щільніше стягнув на грудях поли куртки.
— І синці під очима нікуди не поділися.
— Погано сплю.
— Майже нічого не їси.
Даніель лише махнув рукою, ховаючись за звичною маскою спокою, яку носив так довго, що майже сам повірив у неї.
— Я маю бути поруч, коли йому погано.
Яго на секунду відвів погляд від води, а тоді знову повернувся до океану.
Він довго мовчав. Тільки шум хвиль і посвист вітру.
Потім тихо запитав:
— А хто поруч із тобою, коли погано тобі, Дані?
Відповіді не було.
Ніхто.
Це слово важким каменем опустилося десь під ребрами. Воно було таким простим. І таким нестерпно правдивим.
Колись поруч завжди був Кай. Коли Даніель боявся. Коли сумнівався. Коли земля вислизала з-під ніг. Кай завжди був поруч — спокійний, непохитний, готовий затулити його собою від усього світу.
Вони часто приїжджали сюди разом. Одного разу, коли їм було по п'ятнадцять, сиділи на цих самих дошках після чергової сварки вдома. Даніель довго мовчав, перш ніж сказав, що йому подобаються хлопці.
Кай не відсахнувся. Він лише повернув голову й подивився на брата так, ніби той сказав щось очевидне. Потім обійняв його. Так міцно, що стало важко дихати.
Тоді Даніель боявся не крику, не заборон і навіть не покарання. Найбільше він боявся побачити в очах брата розчарування. Розчарування не з'явилося.
А ще Даніель пам'ятав інший вечір. Той, коли наважився розповісти правду родині.
Батько дивився на нього важким, непроникним поглядом. Дідусь лише зрідка кидав короткі зауваження — майже недбалі, майже випадкові. Та кожне з них боліло сильніше за відверті образи. Тітка Аліша не переставала говорити, намагаючись заповнити незручну тишу, і від її щебетання ставало ще задушливіше. Голос Даніеля тремтів, і кожне слово давалося через силу.
Кесседі сиділа навпроти й дивилася на нього з теплою, спокійною усмішкою, у якій не було ні подиву, ні осуду. Саме тоді Даніель уперше зрозумів: для сестри нічого не змінилося.
Айзек теж мовчав. Лише кивнув, коли їхні погляди зустрілися. І цього простого жесту вистачило.
А Кай сидів поруч. Під столом він не відпускав Даніелевої руки й стискав її так міцно, що боліли пальці. Весь вечір дивився на кожного з-під лоба. Коли дідусь кидав чергове зауваження, брови Кая сходилися на переніссі, а пальці стискалися ще сильніше. Коли тітка говорила щось не те, він ледь нахиляв голову вбік, і Даніель знав: брат уже готовий підвестися. Кай стежив за кожним рухом батька — за пальцями, що м'яли серветку, за поглядом, який ковзав до сина й одразу повертався до тарілки.
Кай мовчав. Але Даніель і без того чув:
«Я тут. Я з тобою».
Хвиля глухо вдарила в палю під ними. Даніель здригнувся й, помітивши, що Яго на нього дивиться, знову сховав ліву руку в рукав.
Так само Кай тримав його за руку й два роки тому, коли вони сиділи на холодних пластикових стільцях лікарняного коридору й слухали, як за дверима кабінету лікаря ридає мати Ліама.
Навіть коли вони почали жити кожен своїм життям — Даніель майже весь вільний час віддавав Ліамові, Кай — тренуванням, Лендону, Джеремії та Шейну, — вони залишалися найближчими людьми один для одного. Різні компанії, різні захоплення, різні характери. Бачилися рідше, розмовляли менше. Але залишалися братами.
То що ж, чорт забирай, змінилося?
Тепер Кай дивився крізь нього, не говорив із ним і не згадував про нього навіть у розмовах із Кесседі, наче навмисно викреслював із власного життя.
Даніель знав, що Кесседі теж не раз намагалася пробити цю стіну. Остання її розмова з Каєм закінчилася тим, що він із такою силою вдарив кулаком у скляні двері між кухнею та вітальнею, що розбив скло й розсік руку. А за мить, осліплений люттю, жбурнув дерев'яний стілець просто у вікно. Після цього Айзек заборонив Кесседі повертатися до цієї теми. Заспокоїти Кая тоді зміг лише Лендон — як завжди.
Під час таких нападів Кай не чув ні благальних прохань, ні переляканих криків, ні погроз. Почалися вони близько трьох років тому. Кай і раніше бував запальним, різким, іноді некерованим, але тепер наче щось у ньому остаточно зламалося, залишивши по собі згарище.
Він дедалі частіше вплутувався в бійки. Після однієї з них, за шкільною огорожею, Алан Кравіц отримав складний перелом ключиці, розбитий ніс і два зламані ребра. Якби не втручання сенатора Гровера та давні зв'язки родини Аддерлі, Кая відрахували б зі школи, а справа дійшла б до суду.
Даніель пам'ятав ті ночі. Кай сидів на краю ванни, а Даніель обережно обробляв спиртом садна на його вилиці й збиті до крові кісточки. Кай навіть не морщився.
— Чому ти так поводишся?
Кай дивно всміхався. Так порожньо, що Даніелеві ставало холодно.
— Бо я і є псих, Дані.
І щоразу Даніель до останнього вірив, що брат просто жорстоко жартує.
Згодом навіть найзатятіші шкільні хулігани перестали його зачіпати. Коли Кай заходив до класу, розмови стихали самі собою. Його поважали. Або боялися — різниці давно ніхто не бачив.
Так за ним і закріпилося прізвисько «Кай Псих Аддерлі».
Яго з Даніелем ще довго сиділи на пірсі. Уже не говорили. Кожен дивився на океан, загубившись у власних думках.
Небо повільно затягувало важкими хмарами. Спершу на дерев'яний настил упала одна крапля. Потім друга. За кілька хвилин дощ уже шурхотів по дошках пірса, а десь далеко над водою глухо прокотився перший грім.
Яго підвівся першим. Даніель — слідом. Дорогою додому вони майже не розмовляли.
І, мабуть, уперше за дуже довгий час ця тиша не тиснула.
━━━━━━━━━━━━
Коли Яго зупинився біля будинку Аддерлі, дощ уже перейшов у зливу.
Вечірка скінчилася. На задньому подвір'ї, що виходило просто до океану, музика стихла, освітлення вимкнули, і лише на першому та другому поверхах ще горіло тьмяне світло. Останні гості, схоже, роз'їхалися зовсім недавно.
Даніель подякував і, не озираючись, вийшов із машини під зливу.
Яго дивився йому вслід, доки темний силует не зник за вхідними дверима.
Лише тоді рушив. Дощ стікав по склу, і вогні в будинку гасли один за одним.
Але Яго не полишало запитання, яке він поставив на пірсі.
Хто буде поруч із Даніелем, коли йому знову стане погано?
━━━━━━━━━━━━
Була третя ночі.
Дощ бив у панорамні вікна, і по стінах із постерами повзли розмиті тіні води.
Двері Даніелевої кімнати тихо відчинилися.
Кай стояв на порозі. Босий, у темній футболці. Довго не заходив.
Потім ступив усередину — так тихо, що навіть підлога не скрипнула.
Даніель спав на боці, підтягнувши коліна до грудей. Ліва рука лежала поверх ковдри.
Чорна пов'язка на зап'ясті.
Кай зупинився біля ліжка й дивився на неї. Довго. Пальці його правої руки повільно стиснулися в кулак. Через кісточки тягнувся ще рожевий шрам.
Він не торкнувся брата.
Лише поправив ковдру, що сповзла з Даніелевого плеча, — і вийшов так само тихо, як зайшов.
Двері зачинилися без звуку.
Даніель так і не прокинувся.
━━━━━━━━━━━━