16 глава

— Що робиш?
— Хотів проявити плівку з новими знімками.
Даніель навіть не обернувся. Пальці його швидко й упевнено перебирали котушки плівки, розкладаючи їх рядами на столі. Рух був добре знайомий його рукам — вони робили це вже не вперше.
Кай зупинився на порозі. Кілька секунд мовчки дивився на ці руки.
Потім зробив крок усередину й тихо причинив за собою двері.
— Я хочу поговорити, Дані.
— Про що?
Даніель усе ще не піднімав очей від столу.
Запала коротка тиша.
Кай провів долонею по обличчю, затримавши її на підборідді, ніби намагався зібратися з думками.
— Про вечір, коли загинув наш батько.
Даніель завмер.
Плівка, яку він тримав, тихо клацнула, торкнувшись стільниці. Він відклав її повільно, обережно, наче кожен різкий рух міг щось розбити.
Тоді нарешті підвів погляд.
— Я був удома. Ми дуже посварилися... Я вдарив його.
Кай ковтнув — важко, з видимим зусиллям. Кадик здригнувся на шиї.
— Тричі.
Кай промовив це рівним голосом.
Погляд його опустився на підлогу.
— А потім... Він не втримався на ногах і впав з балкону.
У кімнаті стало тихо настільки, що за вікном було чути, як хвилі розбиваються об берег.
— Кай...
Даніель простягнув руку, ніби хотів торкнутися плеча брата, але той відступив на півкроку.
— Я міг його врятувати. Достатньо було простягнути руку... а я стояв і чекав, поки він впаде.
Голос Кая зірвався на останньому слові.
Даніель мовчки дивився на брата.
— Неважливо.
Кай різко підняв на нього погляд, наче не повірив почутому.
— Це все, що ти скажеш?
— Так.
— Дані...
Даніель неквапом підійшов ближче й поклав руку братові на плече.
— Ти мій брат.
Він сказав це так спокійно, ніби інших слів просто не існувало.
— Усе інше не має жодного значення.
Кай важко видихнув.
Плечі його трохи опустилися — так, ніби з них зняли частину ваги, яку він носив два роки.
— Кессі знає?
— Так.
— Лендон?
— Так.
— Джеремія?
Кай на мить завагався. Потер потилицю й відвів погляд.
— Ми ніколи про це не говорили... але думаю, він здогадується, що того вечора все було не так, як думають інші.
— Ти настільки їм довіряєш? — Даніель злегка прищурився.
— Абсолютно.
Кай відповів без жодної паузи.
— Не страшно, що хтось знає про тебе таку правду?
Кай похитав головою.
На його обличчі вперше за розмову проступило щось схоже на тепло.
— Ні. Якщо цю правду знають люди, яким ти довіряєш більше, ніж самому собі.
Він сумно всміхнувся, дивлячись кудись повз брата, у вікно.
— Іноді мені здається, що я не заслуговую ні на таку сестру, як Кессі... ні на такого хлопця, як Лендон... ні на такого друга, як Джеремія.
Він замовк на секунду.
Потім тихо додав, майже пошепки:
— Вони люблять мене більше, ніж я сам себе.
Даніель опустив голову. Кутики його губ здригнулися — щось середнє між усмішкою і болем.
— А мені здається, що я не заслуговую на такого брата, як ти.
Він ледь усміхнувся, коротко, майже вибачливо.
— Ти завжди мене захищав.
— І завжди буду.
Кай сказав це твердо, без вагань, і поклав долоню поверх братової руки на своєму плечі.
Даніель уважно подивився на нього — так, ніби щось прораховував подумки.
— Ви сварилися через мене того вечора?
Кай відвів погляд убік, до вікна.
— Неважливо.
— Важливо.
Голос Даніеля став твердішим.
Кай мовчав, стиснувши щелепи.
— Він ненавидів мене... Я це знав. Але ніколи не розумів чому.

Два роки тому.

— Де твій брат?
Кай обернувся на голос.
У ніс одразу вдарив важкий, солодкуватий запах віскі — такий густий, що майже відчувався на смак.
Ашер стояв у дверях, спершися плечем об одвірок. Склянка в його руці була наповнена майже до країв.
— Ти п'яний?
Батько похитнувся й гірко засміявся.
— Я нещасний.
Він підніс склянку до рота й зробив ще один довгий ковток, дивлячись на сина мутними очима.
— А це набагато гірше, ніж бути п'яним.
Кай кілька секунд просто дивився на нього.
Ашер відштовхнувся плечем від одвірка. Його хитнуло вбік, і він на секунду виставив руку, шукаючи опору.
Пальці ковзнули по дереву.
— То де Даніель?
— Іди спати.
Кай навіть не підвищив голос. Стояв рівно, руки схрещені на грудях.
— Не хочу розмовляти з тобою в такому стані.
Ашер фиркнув і випростався, розхлюпавши трохи віскі на підлогу.
Він навіть не подивився вниз.
— Серйозно?
Зробив крок уперед.
Важкий. Нетвердий.
Склянка хитнулася в його руці.
— Та мені начхати, хочеш ти говорити чи ні.
Він потер чоло тильною стороною долоні, а тоді знову подивився на Кая.
— Знаєш, що сьогодні говорили за моєю спиною?
Кай дивився батькові прямо в очі.
— «Он Аддерлі...»
Ашер криво всміхнувся, показуючи зуби.
— «...а син у нього педик».
Він засміявся.
Дивним, порожнім сміхом, від якого по спині пробіг холод.
Потім повільно опустив склянку.
— Виховав...
Кай гірко посміхнувся, хоч у грудях уже все стискалося.
— Виховав?
Він похитав головою.
— Ти? Травмував — так. Виховав — ні.
Посмішка на обличчі Ашера зникла.
— Що ти сказав?
Він зробив ще один крок.
Кай відчув на обличчі його гаряче, просякнуте алкоголем дихання.
— Повторити? — абсолютно спокійним голосом запитав він.
Ашер уважно подивився на сина.
Кілька секунд нічого не говорив.
Потім ледь нахилив голову.
— А сміливості вистачить?
— Хочеш перевірити?
Батько пирхнув, оглянувши сина зверху вниз.
— Мій син...
Він зробив ще ковток, не відриваючи погляду.
— Моя кров.
Погляд його раптом спорожнів. Він наче перестав бачити Кая й на кілька секунд дивився кудись у далечінь.
— Він мав померти.
Пауза.
Довга, важка.
— Не вона.
Кай завмер, немов його облили крижаною водою.
— Що ти сказав?
— Коли твоя мати народжувала...
Батько байдуже знизав плечима, наче йшлося про щось буденне.
— Треба було рятувати її.
Ще одна пауза.
Ашер перевів погляд на склянку у своїй руці.
— А не вашого дорогоцінного Даніеля.
Кай відчув, як у грудях починає наростати щось гаряче, обпікаюче.
Кулаки самі стиснулися по боках.
— Ти зовсім збожеволів?
— Можливо.
Батько засміявся — коротко, різко.
— Валенсія була дурепою.
— Не називай її так.
Голос Кая затремтів від ледь стримуваної люті.
Ашер навіть не кліпнув.
— Дурепою.
— Замовкни.
— Вона сама прирекла себе.
Він говорив спокійно.
Надто спокійно.
І від цього спокою було страшніше, ніж від крику.
— «Рятуйте дитину...»
Він передражнив померлу, скривившись у гримасі.
— Ненавиджу її.
Кай зробив крок уперед.
Ашер не відступив.
— І діда вашого ненавиджу.
Ще один крок.
— І ту стару бездітну хвойду Алішу.
Кай стиснув кулаки так сильно, що нігті боляче вп'ялися в долоні, лишаючи на шкірі білі півмісяці.
— Закрий пельку.
— А то що?
— Я сам її тобі закрию.
— Сили вистачить?
Батько нахилився ближче, майже впритул.
— Не провокуй мене.
Кай похитав головою.
— Які ми дорослі стали.
Ашер посміхнувся, і в цій посмішці не було нічого, крім злості.
— Уже погрожуємо рідному батькові.
— Востаннє кажу.
Кай дивився йому просто в очі, не змигуючи.
— Іди спати.
— Не смій наказувати мені.
— Не хочу, щоб Кессі й Дані бачили тебе таким.
Ашер трохи примружився.
— А я хочу дочекатися твого брата.
На його обличчі з'явилася повільна усмішка.
Він неначе щось обдумував.
— Є в мене один спосіб швидко вилікувати його від цієї... орієнтації.
Кай різко зробив крок уперед, так що між ними лишилося кілька сантиметрів.
— Доторкнешся до нього хоч пальцем...
— І що?
— Я вб'ю тебе.
Він сказав це тихо.
Без жодного тремтіння в голосі.
Батько розсміявся, закинувши голову назад.
— Спочатку поясню твоєму братові, що трахатися з мужиками — це збочення...
Він підняв руку.
— ...а потім навчу тебе поважати батька.
Ляпас пролунав різко, луною розійшовшись по кімнаті.
Кай навіть не здригнувся.
Повільно повернув голову назад.
На щоці вже наливався червоний слід, але обличчя лишалося непорушним, застиглим, як маска.
Його голос був майже беземоційним, рівним, як лезо.
— Ніколи більше не смій піднімати на мене руку.
Він зробив ще один крок.
Тепер уже батько мимоволі відступив.
— І навіть не думай торкатися Даніеля.
— Ах ти ж, вилупок...
— Хоч слово скажеш йому про його орієнтацію...
Кай дивився батькові просто в очі, не кліпаючи.
— ...і я, клянусь мамою, уб'ю тебе.
— Я виховаю вас обох!
Батько замахнувся склянкою, ніби забувши, що тримає її в руці.
Кай сумно всміхнувся — втомлено, майже приречено.
— У тебе був шанс.
Він похитав головою.
— Але ти програв сімнадцять років свого життя алкоголю й казино.
Кай розвернувся, щоб піти.
— Відвали.
— Я не закінчив!
Ашер спробував спинити сина, схопивши його за передпліччя. Він пошатнувся, не втримавши рівноваги, і ступив крок назад.
Кай різко висмикнув руку.
— Іди до біса! — вимовив він, проходячи повз нього.
— Ви не мої діти!
Кай завмер на місці, спиною до батька.
— У мене не могло народитися сина-педика!
Батько вже кричав, і голос його зривався, розбиваючись об стіни кімнати.
Він замахнувся і з силою кинув склянку в стіну.
Вона розбилася на дрібні уламки, які розсипалися по підлозі.
Кай дивився на них кілька секунд.
Ці уламки нагадували йому їхнє з Даніелем життя.
— Ваша мати була шльондрою! Нагуляла вас обох, хрінові виродки!
Кай повільно обернувся.
Дуже повільно.
Його обличчя стало абсолютно спокійним.
Страшно спокійним.
Навіть батько на мить замовк, ніби протверезівши від цього погляду.
Кай дивився на нього кілька секунд, не кажучи ні слова.
Потім тихо промовив:
— Тікай.