14 глава

— Привіт.
Кай стояв у відчинених дверях, що вели з коридору до кімнати Даніеля. Однією рукою тримався за одвірок, другу глибоко засунув у кишеню джинсів — ніби й сам ще не вирішив, чи варто заходити.
— Привіт…
Даніель кілька разів здивовано кліпнув, відклав фотоапарат і випростався в кріслі.
Кай на мить опустив погляд, провів язиком по внутрішній стороні щоки й знову підняв очі.
— Не міг би ти з'їздити зі мною в одне місце? Звісно, якщо не маєш інших планів.
— Не маю.
Даніель одразу підвівся. Знайшов телефон на ліжку, засунув його в передню кишеню широких світлих джинсів, дістав із шафи спортивну кофту, накинув на плечі й глянув на брата.
— Ідемо?
Кай мовчки відступив від дверей, пропускаючи його вперед.
Вони спустилися сходами. Дерево під ногами тихо порипувало в ранковій тиші. Крізь великі вікна на підлогу лягали довгі смуги сонця, і будинок здавався незвично спокійним.
— То куди ми їдемо?
Кай не відповів одразу. Провів долонею по обличчю й важко видихнув.
— Ще не знаю. Лендон не відповідає на дзвінки. На повідомлення теж.
Даніель скоса глянув на нього.
— Ви посварилися?
— Ні. Він написав, що в нього зустріч. Не сказав ні з ким, ні де. Я відстежив, де він зараз. Звідси хвилин двадцять їзди.
Вони вийшли з будинку. Прохолодне повітря торкнулося обличчя. Кай на секунду примружився від яскравого сонця, підставив йому обличчя й лише потім попрямував до машини.
Даніель підійшов до пасажирських дверей і, вже відкриваючи їх, глянув на брата.
— Ти злий?
— Трохи.
Кай сів за кермо, вставив ключ, але двигун поки не заводив. Пальці стиснули обід керма, і кілька секунд він просто дивився крізь лобове скло на порожню під'їзну доріжку.
Даніель зачинив двері й повернувся до нього.
— Ліки приймаєш?
— Ні.
Даніель кілька секунд мовчки дивився на нього, потім тяжко зітхнув і відкинувся на спинку сидіння.
— Тоді нам краще вже зараз знайти якесь урвище й з'їхати в нього на шаленій швидкості. Так хоча б буде безпечніше для оточуючих.
Кай криво посміхнувся й нарешті повернув ключ.
— Мені весь цей час дуже не вистачало твого чорного гумору.
— Узагалі-то я не жартую. Де Джеремія?
Кай кинув на нього короткий погляд.
— У Неваді.
Двигун рівно загуркотів, і автомобіль виїхав із парковки.
Перші кілька хвилин вони їхали мовчки. Даніель дивився у вікно, час від часу переводячи погляд на брата. Той майже не відривав очей від дороги — лише зрідка кидав швидкий погляд на телефон біля важеля коробки, а пальці на кермі раз у раз злегка постукували, видаючи нетерпіння, яке він намагався притлумити.
Місто поступово залишалося позаду. Будинки траплялися дедалі рідше, дороги ставали вужчими, а за вікнами тягнувся густий ліс. Сонячне світло пробивалося крізь крони уривками, миготіло на капоті й зникало.
Навігатор вів їх углиб заміської частини. Попереду з'явився поворот до озера. Кай зменшив швидкість і звернув на вузьку дорогу, обабіч якої росли кедри, великолисті клени й червоні вільхи.
За кілька хвилин маршрут привів їх до великого заміського будинку, захованого серед дерев.
Даніель висунув голову у прочинене вікно, оглянув територію й запитав:
— Що це за будинок?
Кай уважно дивився на кам'яну споруду.
— У ньому колись жив Саттан Косс.
Даніель перевів погляд на брата.
— Лендон тут?
— І Саттан також.
Кай кивнув у бік трьох автомобілів, що стояли за будинком.
Машина зупинилася. Кай вийшов першим, майже не дочекавшись, поки двигун остаточно стихне. Кроки його були швидкими й різкими. Даніель ледве встигав за ним.
— Усе добре?
— Ні. Летиція заборонила Саттану спілкуватися з Лендоном.
Вони підійшли до дверей. Кай постукав. Кісточки пальців на мить затрималися на дереві, ніби він вагався, чи варто стукати вдруге.
— Якщо я зараз почну поводитися як псих… зупини мене.
Даніель скоса глянув на нього.
— Для цього мені знадобиться електрошокер. Як мінімум.
Кай коротко пирхнув. Напруга на його обличчі трохи відпустила.
— Господи, Дані… та ти хворий.
Даніель демонстративно закотив очі.
— Це я хворий?
Двері відчинив високий кремезний чоловік. Ще один стояв трохи осторонь.
Неважко було здогадатися, що це люди Саттана.
Кай мовчки окинув обох поглядом. Даніель привітався першим.
— Доброго ранку. Ми друзі Лендона. Хотіли дізнатися, чи він зараз у будинку.
Чоловік, який відчинив двері, залишився стояти на місці. Другий мовчки розвернувся й пішов углиб будинку.
Минуло кілька хвилин. Кай переступав з ноги на ногу, не зводячи очей із дверей. Даніель стояв поруч, час від часу поглядаючи на брата — ніби намагався зрозуміти, скільки ще той готовий чекати, перш ніж просто увірветься всередину.
Нарешті чоловік повернувся. Разом із ним до вестибюля вийшов Лендон.
— Привіт. А ви що тут робите? — з неприхованим здивуванням запитав він.
Кай нічого не відповів. Кілька довгих секунд просто дивився на нього. Щелепа ледь помітно напружилася.
За Лендоном вийшов сивоволосий чоловік. Він підійшов до онука й поклав руку йому на плече. Лендон одразу повернувся до нього.
— Це мої друзі — Кай і Даніель.
Даніель легенько кивнув.
— Вітаю, — привітно усміхнувся Саттан. — Брати Аддерлі?
Саттан Косс був високим, худорлявим чоловіком. Попри свої шістдесят із гаком, виглядав напрочуд підтягнутим. Рівна постава, впевнена хода, дорогий темно-сірий костюм, що сидів бездоганно.
Тепер, коли вони стояли поруч, стало очевидно, від кого Лендон успадкував зовнішність: схожі риси обличчя, розріз очей, лінія щелепи й навіть манера триматися. У деяких деталях він виглядав майже як молодша версія діда.
Кай коротко кивнув. Погляд його залишався настороженим — настільки, що навіть усмішка старого стала трохи невпевненою, а рука на плечі онука на секунду важчою.
Лише тоді Кай заговорив:
— Що з твоїм телефоном, Лендоне?
— О… Він на беззвучному.
— Справді?
У голосі прозвучала настільки очевидна іронія, що Лендон ледь винувато всміхнувся й опустив очі на телефон у руці.
— Ти дзвонив?
— Разів шістдесят. І ще повідомлень тридцять відправив.
— Він просто хвилюється, — із ледь помітною усмішкою пояснив Даніель. — Лендон — син сенатора. Усяке може статися.
— О… розумію.
Саттан кивнув.
— Еверетту не завадило б мати особистого охоронця, — награно серйозно промовив він, не спускаючи очей із Кая.
— Він у нього вже є.
Даніель опустив очі, приховуючи усмішку.
На мить усі замовкли. Десь за будинком тихо плюскотіло озеро. Легкий вітер ворушив листя, і з відчинених дверей долинав свіжий запах ранку.
Лендон глянув на годинник.
— Мені вже треба повертатися до міста, — сказав він дідові.
Саттан обійняв його за плечі, прихилився й коротко поцілував у маківку.
— Зателефонуєш мені, Еві.
— Зателефоную.
Чоловік ще раз обійняв онука, після чого попрощався з Даніелем. Кай теж потиснув Саттану руку — коротко, стримано, без зайвої теплоти.
Усі троє відійшли від будинку. Біля машини Лендон обернувся. Дід усе ще стояв у відчинених дверях. Лендон підняв руку й помахав. Саттан відповів коротким помахом.
Хлопці сіли в машину. Кай завів двигун і виїхав із подвір'я.
Лендон ще кілька секунд дивився назад через вікно. Саттан не зрушив із місця, доки автомобіль не зник за поворотом.
Коли будинок остаточно сховався за деревами, Лендон повернувся до салону й відкинувся на спинку сидіння.
— Сердишся?
Кай кинув на нього короткий погляд і похитав головою.
— Ні. Я хвилювався.
— Я мав попередити.
— Добре, що Джер не в місті. Інакше він би теж хвилювався.
Кай багатозначно глянув на Лендона. Той на мить зустрівся з ним поглядом, але нічого не відповів — лише повернувся до вікна.
— А чому Летиція забороняє тобі спілкуватися з дідом? — запитав Даніель.
Лендон кілька секунд мовчав, дивлячись на дорогу. За вікном пропливали останні дерева передмістя, поступаючись місцем першим будинкам.
— Через нього, — нарешті тихо відповів. — Мама завжди вважала, що дідусь зайшов надто далеко у своєму бізнесі.
— У якому сенсі?
Лендон ледь помітно всміхнувся кутиком губ.
— Він завжди казав, що в бізнесі слабаків не буває. Треба мати характер, мертву хватку й холодний розум. Ніякого співчуття, якщо воно заважає прийняти правильне рішення.
Він ненадовго замовк, пальці мимоволі стиснули край телефону.
— І він жив за цими правилами. Не просто говорив. Будував імперію так, ніби це була війна. А у війні завжди є ті, хто програє… і ті, хто хоче помститися.
Лендон відкинувся глибше на сидіння.
— Коли працюєш із великими грошима, рано чи пізно з'являються вороги. І не всі з них просто хочуть зіпсувати тобі життя.
Він на мить повернувся до вікна.
— Мені було п'ятнадцять, коли це сталося.
Даніель перевів на нього погляд.
— Тоді в наш будинок проникли озброєні люди, — продовжив Лендон тихіше. — Вони знали, хто мій дідусь, і прийшли не просто за грошима. Шукали доступ до рахунків, документів, усього, що могло відкрити шлях до його імперії. А коли зрозуміли, що напряму нічого не отримають, вирішили використати мене.
Його пальці сильніше стиснули телефон.
— Як важіль. Як гарантію, що дідусь зробить усе, що вони скажуть.
Даніель насупився.
— І що сталося?
Кай мовчки вів машину, дивлячись прямо перед собою. Пальці на кермі трохи змістилися, стиснулись тісніше. Він уже знав цю історію — Джеремія колись розповів йому про ту ніч.
— Вони не знали, що тієї ночі в нас залишився Джеремія, — тихо продовжив Лендон. — Зібрали нас у вітальні. Мене, батька й маму. Вимагали код від сейфа. Погрожували зброєю. Спочатку намагалися говорити спокійно, але швидко втратили терпіння.
Він провів долонею по стегну, ніби зганяючи напругу.
— Я пам'ятаю кожну секунду того вечора так чітко, ніби це було вчора, — Лендон на мить заплющив очі, наче знову опинився там, у тій вітальні. — Мама сиділа поруч зі мною на дивані й тримала мене за руку так міцно, що потім на шкірі залишилися сліди від її нігтів. Вона намагалася не плакати, але я відчував, як тремтять її пальці.
Він трохи повернув голову до вікна, наче вивчаючи дерева, що пропливали повз.
— Батько стояв перед ними, намагався говорити спокійно, тягнути час. Просив не чіпати нас, обіцяв, що дасть їм усе, що вони хочуть, якщо вони відпустять маму й мене.
Кай на секунду зменшив швидкість, хоч дорога того й не вимагала.
— Джеремія спав нагорі. Прокинувся від голосів. Вийшов у коридор, прислухався, а потім пішов до батькового кабінету. Там у сейфі батько зберігав пістолет. Він знав, де він лежить.
На кілька секунд у салоні запала тиша.
— Потім він спустився вниз.
Голос Лендона став майже шепотом.
— Пролунали постріли. Джеремії було шістнадцять.
Кай стиснув пальці на кермі сильніше, ніж того вимагала дорога.
— Двоє з них були поранені, — продовжив Лендон, дивлячись прямо перед собою. — Один — у плече, другий — важче. Він помер майже одразу.
Даніель мовчки слухав, затамувавши подих.
— Поліція приїхала хвилин за десять. Будинок за кілька секунд перетворився на щось несправжнє — сирени, проблискові маячки крізь вікна, голоси в рації. Мама так і не відпустила мою руку, навіть коли нас виводили на вулицю.
Лендон на мить провів пальцями по коліну, ніби намагаючись стерти те, що все ще пам'ятало його тіло.
— Мама плакала весь той вечір. І довго потім. Вона не могла заспокоїтися, весь час повторювала, що якби Джеремії не було в будинку тієї ночі, зі мною могло статися що завгодно.
Він трохи стишив голос.
— Батько цілу ніч не спав. Ходив кабінетом, розмовляв з адвокатами, поліцією та ще з купою людей. Слідчим він детально розповідав, слово в слово, усе, що сталося тієї ночі.
— Розслідування було довгим, — тихо продовжив Лендон. — Джеремії було лише шістнадцять, він застосував вогнепальну зброю проти дорослих чоловіків, тож питання ставили серйозно. Допитували всіх нас — мене, маму, батька, навіть сусідів. Джеремія кілька разів давав свідчення сам, без адвоката поруч він не залишався ні на хвилину.
Він на секунду замовк, ніби добираючи слова.
— Але зрештою все звели до одного висновку: самозахист. Він захищав нас у чужому домі, серед ночі, під загрозою зброї, і в нього не було жодного іншого способу зупинити те, що відбувалося. Справу закрили без жодних обвинувачень проти нього.
Даніель повільно видихнув, ніби тільки зараз дозволив собі це зробити.
— Батько більше за все хвилювався саме за нього, — тихіше сказав Лендон. — Ще коли все тільки закінчилося, поки в будинку ще стояли поліцейські, він підійшов до Джеремії, обійняв його й сказав, що той не винен. Що зробив те, що мав зробити.
Кай стиснув пальці на кермі сильніше, ніж того вимагала дорога.
— Батько хвилювався за Джера. Не хотів, щоб те, що сталося тієї ночі, зламало його.
Даніель мовчки слухав, не перебиваючи.
— Мама вирішила, що все, що відбувається навколо дідуся, рано чи пізно торкнеться і мене. Вона вважала, що саме через нього мене ледь не взяли в заручники, а Джеремії довелося перетнути межу.
Лендон провів великим пальцем по краю телефону.
— Вона заборонила йому до мене наближатися. Але я все одно з ним зустрічаюся. Щонайменше двічі на рік. Просто вечеряємо разом.
Кай кинув на нього короткий погляд у дзеркало заднього виду.
— Насправді ми з дідом почали спілкуватися недавно, — додав Лендон, повертаючись до Кая. — Пам'ятаєш проблеми, які були у тебе через бійку з Еріком Бернсом? Зламана рука, струс мозку — тоді все могло закінчитися набагато серйозніше, ніж закінчилося.
Кай на мить стиснув щелепу, не відводячи очей від дороги.
— Твій дід разом із моїм батьком спочатку намагалися владнати все своїми силами, через своїх людей, — продовжив Лендон. — Але це не робилося за один день. Там реально пахло кримінальною справою.
Він ненадовго замовк.
— Я тоді зателефонував дідові. Він втрутився. Після цього все пішло набагато швидше. Питання, яке могло тягнутися місяцями, вирішилося значно раніше. До кримінального суду справа так і не дійшла.
Лендон опустив погляд.
— Після цього Саттан Косс знову з'явився в моєму житті. Про це не знає ні мама, ні батько. Ні Джеремія.
Він на секунду замовк, а тоді тихо додав:
— Тому сьогодні я й нічого не сказав тобі. Не хотів, щоб Джеремія дізнався. Він досі вважає, що мені краще триматися від діда якомога далі.
Кай перевів погляд на Даніеля.
— Джеремія завжди був переконаний, що все це рано чи пізно повториться. І він не просто так так думає.
— Чому? — запитав Даніель.
— Шейн свого часу трохи покопався в цьому, — відповів Лендон. — Не знаю, наскільки глибоко він заліз, але знайшов достатньо, щоб Джеремія ще сильніше переконався у своїй правоті.
— І що саме він знайшов?
— Зв'язки дідуся.
Лендон зробив паузу.
— Судячи з того, що з'ясував Шейн, у Саттана досі є серйозні контакти з людьми з чиказького кримінального середовища. Не просто ділові знайомі. Там набагато цікавіше.
Даніель подивився на нього уважніше.
— Ти хочеш сказати, що твій дід пов'язаний із мафією?
Лендон знизав плечима.
— Я кажу тільки те, що знайшов Шейн. Прямих доказів, наскільки я знаю, він не виявив. Але зв'язки є. І вони достатньо серйозні, щоб Джеремія не хотів навіть чути про мої зустрічі з дідом.
На кілька секунд у машині запала тиша. Дерева за вікном змінилися на перші будинки передмістя.
**
Дорогою додому Кай відвіз Лендона до маєтку Гроверів, після чого вони з Даніелем заїхали до супермаркету — Кессі попросила купити продуктів на вечерю. За кілька хвилин вони вже знову їхали містом, а сонце стояло високо, і крізь лобове скло на приладову панель лягали теплі відблиски.
Даніель сидів на пасажирському сидінні, тримаючи пакет із продуктами на колінах, і час від часу звірявся зі списком у телефоні.
— Здається, нічого не забули.
— Якщо Кессі скаже, що забули, я скажу, що це ти складав список, — спокійно відповів Кай.
Даніель скосив на нього погляд.
— Дуже по-братськи.
— Я намагаюся бути найкращим братом.
Даніель ледь усміхнувся й знову подивився у вікно.
Місто повільно пропливало за склом. У салоні було тихо. Але тепер це була інша тиша — не та, до якої вони звикли за останні роки. У ній уже не було тієї напруги, яка постійно стояла між ними, ніби невидима стіна.
Даніель провів пальцями по краю пакета й кілька секунд дивився на дорогу.
Потім тихо запитав:
— Що змінилося, Кай?
Кай довго мовчав. Дивився на дорогу, раз у раз проводячи язиком по внутрішній стороні щоки. Нарешті повільно видихнув.
— Я ніколи не відчував того, що ти відчуваєш до нього. Твоя самопожертва здавалася мені безглуздою. Я не міг зрозуміти, як можна настільки розчинитися в іншій людині.
Він стиснув кермо так, що кісточки пальців побіліли.
— Я злився на нього. На тебе. На себе. На весь світ. Бо розумів, що повільно втрачаю тебе, і нічого не можу з цим зробити.
Кай ненадовго замовк. Провів долонею по потилиці й нарешті подивився на Даніеля.
— Але зараз у моєму житті є людина, заради якої я зробив би те саме, що ти вже два роки робиш заради нього. Я б ніколи його не покинув. Душу дияволові продав би, аби тільки не втратити.
Він затримав погляд на братові.
— І лише тепер зрозумів тебе.
Пауза. Кай знову подивився на дорогу.
— Тому… вибач мені за все.
Даніель ледь усміхнувся.
— Ти не вибачаєшся, Кай. Ніколи.
— Майже ніколи.
Кай опустив погляд на свої руки.
— Ти пішов із команди з лакросу, припинив фотографувати. Тебе майже ніколи не було вдома. З того дня, як йому почали робити хіміотерапію, ти практично жив у лікарні.
Він замовк. Даніель повільно опустив очі.
— Мені бракувало брата, Дані. Настільки, що іноді я ловив себе на думці: легше зробити вигляд, ніби тебе більше не існує.
Даніель кілька секунд дивився на власні пальці. Потім підняв очі.
— Ти міг сказати мені про це…
Кай коротко похитав головою.
— І змусити тебе розриватися між ним і мною? Ні. Я не настільки жорстокий.
Між ними знову запала тиша.
Даніель повернув голову до вікна, але цього разу на його губах ледь помітно затрималася усмішка. Він не знав, що сказати. Можливо, тому що за ці три роки вже майже перестав чекати від Кая подібних слів.
Ще рік тому він би навіть не повірив, що одного дня вони просто сидітимуть поруч у машині, говоритимуть одне з одним і Кай скаже те, чого Даніель так довго чекав.
Не тому, що його змусили.
Не тому, що хтось попросив.
Сам.
Кай зробив цей крок назустріч першим.
І Даніель, дивлячись у вікно, непомітно стиснув пальці на коліні.
— Чому ти ніколи не називаєш Ліама по імені?
Кай мовчав, дивлячись прямо перед собою.
— Він тобі ніколи не подобався.
— У мене не було можливості познайомитися з ним ближче.
Даніель ледь усміхнувся.
— Так. Тобі було не до цього. Ти воював з усім світом за право твого молодшого брата бути тим, ким він є. Геєм.
Кай повільно підняв брову. На кілька секунд затримав погляд на Даніелі.
— Кессі сказала?
— Ні. Яго.
Кай тихо видихнув через ніс.
— Я повинен був захистити тебе.
— Не повинен був.
Кай гірко усміхнувся.
— Пам'ятаєш, як батько ненароком травмував тобі зап'ястя? Тоді в лікарні, коли ми разом з Алішою та Кессі чекали на тебе в приймальні, я пообіцяв собі, що більше нікому не дозволю зробити тобі боляче.
Він стиснув губи.
— Ні емоційно, ні фізично.
Даніель кілька секунд дивився на нього.
— Тому ти злий на Ліама? Бо він робить мені боляче?
Кай повільно кивнув.
— І на тебе злий… тому що ти також робиш собі боляче.
Даніель опустив погляд.
— Це допомагало мені впоратися з тим, що відбувалося навколо. Я більше цього не роблю, Кай. З того вечора, як дізнався, що ти знаєш… більше жодного разу.
Кай на мить відвів погляд. Коли заговорив, голос трохи здригнувся.
— Просто зрозумій, що мені болить удвічі сильніше, якщо я знаю, що боляче тобі.
Даніель підняв на нього очі. Кілька секунд вони просто дивилися один на одного.
— Ніколи більше не відштовхуй мене.
Кай мовчки похитав головою.
— Не буду.
Машина зупинилася на світлофорі. За вікном люди переходили дорогу, проїжджали інші автомобілі, місто жило своїм звичним ранковим життям. А вони сиділи поруч, ніби вперше за багато років дозволили собі просто бути братами.
Кай тихо видихнув і відкинувся на спинку крісла.
— Я в суботу провів із родиною Лендона чотири години в гольф-клубі й навіть одягав бермуди.
На обличчі Даніеля промайнуло щире здивування.
— Ти ненавидиш гольф.
— Я ненавиджу гольф, тому що наш батько змушував мене в нього грати. Але заради нього я готовий ненавидіти його трохи менше.
Кай на мить замовк.
— Твій хлопець ніколи не намагався заради тебе поступитися власними принципами. Він вважає нас — твою родину, наших друзів — зазнавшимися снобами, яким просто пощастило народитися в дуже заможних сім'ях. Він зневажає наш спосіб життя, переконаний, що ми здатні лише бездумно витрачати гроші батьків і дідів.
Кай сперся ліктями на коліна.
— Але знаєш, що мене найбільше дратує? Він навіть не спробував зрозуміти нас.
Даніель нічого не сказав.
— Усі вечірки, які влаштовує Кессі, — благодійні. Гроші таких самих «бездушних» підлітків-багатіїв, як і ми, йдуть на притулки для тварин по всьому штату. Кессі та Айзек ще рік тому стали почесними членами асоціації захисту дикої природи.
Кай загнув один палець.
— Джеремія витрачає значну частину спадку, який отримав від діда, на центри боротьби з наркотичною залежністю.
Ще один палець.
— Чим займається Шейн, ти добре знаєш.
Кай відкинувся назад.
— Так, ми заможні. Але це ще не робить нас бездушними відбитими відморозками.
Він на кілька секунд замовк.
— Твій хлопець судить нас лише за тим, скільки грошей у наших сімей. Але жодного разу не захотів дізнатися, які ми насправді.
Кай подивився на Даніеля.
— І найгірше… він жодного разу навіть не спробував стати частиною твого світу. А ти весь цей час робив усе можливе, щоб стати частиною його.
Даніель провів язиком по пересохлих губах.
— Як мама Джеремії?
Кай не відповів одразу.
— Два місяці тому знову зірвалася. Джер відправив її до реабілітаційного центру в Неваді.
Даніель мовчки кивнув.
Кай ненадовго замовк, провів долонею по коліну й подивився на брата.
— У Кессі день народження через чотири дні. Айзек готує сюрприз… Хоче зробити пропозицію. Думаю, вона була б рада, аби ти…
— Я прийду на святкування, Кай.
Кай повільно кивнув.
Даніель ще кілька секунд дивився на нього, ніби щось зважував. Потім тихо сказав:
— Мені тебе не вистачало.
Кай нічого не відповів. Лише подивився на брата, і в його погляді на мить промайнуло те, чого Даніель не бачив у ньому вже багато років.
Він простягнув руку й коротко стиснув його плече. Даніель опустив очі, приховуючи усмішку.
Машина повільно котилася знайомими вулицями до дому.
І вперше за дуже довгий час Даніель не відчував, що сидить поруч із братом, якого, здавалося, уже назавжди втратив.