13 глава

Дорога з Сіетла до Віннемакки виявилася довшою, ніж Джеремія розраховував.

За вікном уже давно не було знайомої зелені штату Вашингтон. Ліси залишилися десь позаду, разом із вологим повітрям і темними схилами, що тягнулися вздовж дороги. Пейзаж поступово ставав сухішим. Зелень рідшала, поступаючись каменю, піску й вигорілій жовтуватій траві. Гори попереду здавалися майже безбарвними під яскравим небом, а асфальт тремтів у мареві спеки.

Джеремія їхав швидко.

Руки лежали на кермі, погляд залишався на дорозі. Радіо він вимкнув ще кілька годин тому. Тиша в салоні була важча за будь-яку музику, але слухати чужі голоси зараз здавалося йому неможливим.

Він втомився.

Не від дороги.

Від усього цього.

Від лікарень. Від телефонних дзвінків серед ночі. Від слова «передозування», яке за останні сім років перестало звучати як щось немислиме. Від приватних лікарів, реабілітаційних центрів, нових програм лікування і обіцянок, що цього разу все буде інакше.

Цього разу вони з батьком знайшли клініку в Неваді.

Ніколас казав, що там працюють сильні спеціалісти. Що вони використовують нову програму. Що мати буде під постійним наглядом і цього разу їй справді зможуть допомогти.

Джеремія вислухав усе до кінця.

Більше нічого не запитував.

За кілька годин дороги думки самі повернули його туди, куди він не збирався повертатися.

У Даллас.

Йому було близько одинадцяти, коли він востаннє жив там постійно.

Будинок сімейства Олдбері стояв на території великої ферми, оточений пасовищами, полями та господарськими будівлями. Земля простягалася на багато миль навколо, і з ґанку здавалося, що за огорожею немає нічого, крім відкритого простору, трави й неба.

Дідусь розводив племінну худобу, тому значну частину ферми займали пасовища. Вдень там повільно переміщалися стада, а коні трималися ближче до стайні. Далі починалися поля з кукурудзою, пшеницею, сорго та сіном. Між ними тягнулися огорожі, ґрунтові дороги й стежки, якими Джеремія знав кожен поворот.

Він знав, де стоїть стара водонапірна вежа, біля якої влітку завжди було чути цикад. Знав, де після дощу збиралася найбільша калюжа, де зазвичай паслися коні й через яку огорожу його собаки постійно намагалися втекти.

Для Джеремії ця ферма ніколи не була просто великою ділянкою землі.

Він знав її майже напам'ять.

Йому подобалося це життя.

Надто сильно, мабуть.

Він прокидався рано, ще до того, як сонце остаточно підіймалося над полями, коли повітря було прохолодним і густим від роси, а трава під ногами — вологою й важкою. Інколи бабуся сварила його за те, що він знову встав разом із дідусем, замість того щоб поспати довше.

— Дай дитині виспатися, Якове.

— Нехай звикає.

Дідусь говорив це щоразу однаково.

Джеремія тоді лише посміхався й натягував чоботи, ще теплі від учорашнього сонця, що встигло їх нагріти біля порога.

Йому подобалося ходити за дідусем по фермі. Подавати інструменти, допомагати з худобою, перевіряти огорожі. Навіть найпростіша робота здавалася важливою, якщо вони робили її разом.

Навколо пахло сіном, землею й нагрітим сонцем деревом. Десь за огорожею час від часу лунало мукання худоби, а вітер ворушив верхівки кукурудзи так, що здавалося, ніби поле дихає.

Іноді вони просто сиділи біля пасовища. Вітер приносив запах пилу й трави, а сонце повільно рухалося по небу, змінюючи довжину тіней.

Поруч крутилися два курцхаари дідуся — невгамовні, завжди готові кудись побігти, — а неподалік паслася худоба.

Бабуся зазвичай приїжджала по обіді. Ще з дороги було чути, як порипує гравій під колесами її машини.

У кузові майже завжди стояв кошик із їжею.

Домашній хліб. М'ясо. Фрукти.

А ще пиріг із ягодами.

Полуницею, суницею — залежно від того, що вона мала того дня.

Джеремія міг з'їсти половину ще до того, як дідусь встигав нормально розкласти тарілки.

— Повільніше, — казала бабуся.

А дідусь тільки посміхався.

Коли Джеремія забруднював губи, він без зайвих слів проводив великим пальцем біля його рота, стираючи крихти. Рука була шорсткою, пропаленою сонцем і роками роботи, але дотик завжди виходив обережним.

Саме такі речі Джеремія пам'ятав найкраще.

Його руки.

Голос.

Те, як дідусь дивився на нього, коли той щось розповідав.

Прямо в очі.

Ніби в усьому світі в ту хвилину не існувало нічого важливішого.

Бабуся часто сміялася й казала, що Джеремія надто ніжний для хлопчика.

— Він мав народитися дівчинкою.

Дідусь на такі слова лише фиркав.

— Він нормальний.

— Я ж не кажу, що ненормальний.

— Тоді не вигадуй.

Джеремія не знав, що саме в ньому вона вважала ніжним. Він просто любив їх.

Любив дім.

Любив ферму.

Любив вечори, коли вони з дідусем сиділи біля будинку й дивилися, як сонце опускається за пасовища, а небо повільно наливається рожевим і фіолетовим, немов хтось розлив фарбу по краю горизонту.

Десь далеко темніли силуети худоби.

Пси лежали біля їхніх ніг, важко дихаючи після спекотного дня.

Повітря пахло землею, травою і тваринами, а з настанням сутінків до цих запахів домішувалась прохолода.

А потім дідусь міг раптом підвестися, обтрусити руки об штани й сказати:

— Ходімо.

І Джеремія знав, куди вони підуть.

До коней.

Дідусь учив його їздити. Не просто триматися в сідлі — він постійно повторював, що кінь відчуває людину краще, ніж вона думає.

— Не тягни його силою. Він тебе слухатиме, якщо ти навчишся слухати його.

Приблизно те саме він говорив про собак.

А потім — про зброю.

— Чоловік повинен уміти поводитися з тим, що йому довіряють.

Дідусь учив його стріляти на спеціальному полігоні на території ферми. Пояснював усе спокійно, без зайвої бравади: як тримати гвинтівку, як стояти, куди дивитися і чому не можна поводитися зі зброєю як з іграшкою.

Джеремія слухав кожне слово.