9 глава

Коли родина Гровера збиралася разом, вони часто вечеряли на задньому дворі.

За будинком була простора тераса, відгороджена від решти саду зеленню. Над нею стояла дерев'яна пергола, обвита виноградною лозою. Поруч височів старий дугласів ялицевий стовбур, настільки великий, що його густа крона майже повністю накривала частину двору.

Під перголою стояв довгий стіл, а вздовж нього — кілька широких шкіряних диванів і крісел.

Особливо часто тут вечеряли, коли до них приєднувався Джеремія.

Марія поставила на стіл велику дерев'яну дошку з лососем, запеченим з травами, поруч розклала овочі й соус. Потім зібрала кілька порожніх тарілок, склала їх одна на одну й, не поспішаючи, повернулася до будинку.

За столом залишилися лише члени родини.

— Милий, а ти не хочеш приєднатися до нас двадцять першого? — запитала Летіція. — Батько зранку буде в гольф-клубі. Має зустрітися там із кількома партнерами, а потім вони планують зіграти партію.

Вилка в руці Джеремії завмерла просто над тарілкою. Кілька секунд він не рухався, а потім з-під лоба подивився на Лендона. Брови ледь помітно зійшлися.

Джеремія перевів погляд із Летіції на батька й ледь усміхнувся.

— Я на кілька днів хочу поїхати до мами. Якщо встигну повернутися до двадцять першого, то, думаю, зможу поїхати з вами до гольф-клубу.

— Як Кейтлін? — запитав Ніколас Гровер, уважно дивлячись на сина.

Джеремія майже непомітно знизав плечима. Обличчя залишалося спокійним, голос — рівним.

— За її словами, краще.

Розмова про Кейтлін явно була для Ніколаса Гровера неприємною.

Час від часу він стискав щелепи, на кілька секунд завмираючи над тарілкою. Потім знову брався за виделку, але їв уже майже машинально.

Зрештою Ніколас поклав виделку на край тарілки. Взяв серветку, промокнув нею губи й відкинувся на спинку крісла.

Кілька секунд він просто дивився кудись перед собою.

Погляд залишався нерухомим, спрямованим у простір.

— Сані ще не повернувся?

Лендон узяв зі столу склянку з полуничним соком і зробив кілька ковтків, дивлячись на батька.

Летіція ще кілька секунд сиділа мовчки, задумливо перебираючи пальцями край серветки. Потім повільно підняла погляд.

— Ні, я не знаю, що з ним робити, — сказала вона трохи загальмовано, ніби сама ще прокручувала це в голові. — Не хочеться зараз звертатися до лікаря Маєрса.

Вона ненадовго замовкла.

— Але якщо його походи по кішках найближчим часом не припиняться, то я піду на гріх і все-таки каструю його.

Джеремія відклав виделку й коротко глянув на Летіцію.

— Я зараз буду відвозити Лендона в стоматологію. Можемо заодно проїхатися районом, подивитися навколо. Може, десь побачимо Саншайна.

Летіція одразу трохи випросталася на стільці й кивнула.

— Це було б добре, — погодилася вона. — Я вже починаю хвилюватися.

Решта вечері минула значно спокійніше.

Після розмови про Саншайна родина поступово перейшла на звичайні, буденні теми. Обговорювали початок навчального року в коледжах, плани на найближчі тижні, якісь дрібні справи, що накопичилися за літо. Розмова кілька разів переходила від одного до іншого, без напруження й довгих пауз.

Зрештою вечеря закінчилася так само спокійно, як і почалася. Більше до неприємних тем не поверталися.

За кілька хвилин Джеремія вже сидів за кермом, а Лендон — на пасажирському сидінні.

Автомобіль плавно виїхав із території будинку й звернув на широку вулицю, обсаджену високими деревами. День був теплим і ясним. Сонце просіювалося крізь густе листя, залишаючи на асфальті рухливі плями світла й тіні. Уздовж доріг тягнулися доглянуті газони, за невисокими огорожами виднілися великі будинки, а біля деяких воріт стояли припарковані дорогі автомобілі.

Джеремія не поспішав. Одна рука лежала на кермі, друга — на важелі коробки передач; час від часу він постукував по ньому пальцями в такт тихій музиці з радіо.

Вони зробили один круг районом, потім ще один, звертаючи на сусідні вулиці й час від часу зменшуючи швидкість. Лендон нахилився ближче до вікна, притиснувши долоню до скла, і уважно вдивлявся у двори, узбіччя та зелені смуги між будинками.

Ніде.

Жодної чорної шерсті, знайомого силуету чи навіть випадкової кішки, яка могла б змусити їх зупинитися.

На третьому колі Джеремія коротко глянув у дзеркало заднього виду й тихо видихнув, послабивши хватку на кермі.

— Нічого, — сказав він.

Лендон ще кілька секунд дивився у вікно, тоді відхилився назад і відкинувся на спинку сидіння, потерши очі кісточками пальців.

— Поїхали.

Джеремія кивнув і повернув на головну дорогу.

Місто поступово змінилося. Тихі вулиці з великими приватними будинками залишилися позаду, натомість з'явилося більше машин, людей на тротуарах і невеликих магазинів уздовж дороги. У салоні працював кондиціонер, неголосно грала музика, а сонячні відблиски час від часу ковзали по панелі приладів.

Кілька хвилин вони їхали мовчки.

Потім Лендон повернув голову до Джеремії.

— І що ти про все це думаєш?

Джеремія якийсь час мовчав, не відриваючи очей від дороги.

— Ти про вас із Каєм?

Лендон тихо всміхнувся. Без радості. Швидше від усвідомлення того, наскільки абсурдною вся ця історія виглядала збоку.

— У мене почуття до нього з чотирнадцяти років.

Джеремія коротко пирхнув, зручніше перехопивши кермо.

— А я весь цей час думав, що у вас якийсь особливий вид міцної чоловічої дружби.

— Годі, Джер. Ти завжди знав.

— Здогадувався. А минулого літа, після твого повернення зі Стокгольма, уже переконався, що мої здогадки були правильними.

Він на секунду відірвав погляд від дороги й уважно подивився на брата.

— Знаєш, я дивуюся твоїй силі волі. Кай зустрічався з купою дівчат... Реально жодних ревнощів?

Лендон тихо засміявся, дивлячись у вікно.

— Жартуєш?

— Тоді навіщо ти так себе катував? Це якийсь мазохізм. Стільки років бути поруч із ним і не мати можливості навіть сказати, що відчуваєш.