6 глава

Лендон отримав повідомлення від Кесседі.

«Кай свариться з Дані. Він розбив мамину кришталеву вазу... Ти маєш бути тут...»

Він не дочитав повідомлення до кінця. Зіскочив із ліжка, на ходу схопив халат, що висів на дверях, і вискочив із кімнати.

— Мамо, ти можеш відвезти мене до будинку Аддерлі?

— Зараз?

Летиція перевела погляд на годинник над каміном. Пів на першу ночі.

— Так. Кай...

Цього виявилося достатньо.

— Візьми ключі від татового автомобіля. Він не в гаражі.

Вона відклала книжку й підвелася з крісла, уважно роздивляючись сина: скуйовджене після сну волосся, піжама, зіжмаканий у кулаці халат. У другій руці Лендон стискав телефон і щосекунди зиркав на екран, ніби чекав нового повідомлення.

— Мій принце, ти навіть не перевдягнешся?

— Ні.

Він накинув халат на плечі, схопив матір за руку й майже потяг до виходу.

Автомобіль сенатора Гровера мчав майже порожніми нічними вулицями Сіетла. Ліхтарі пропливали за вікном жовтими плямами, вихоплюючи з темряви то мокрий асфальт, то фасади високих будинків. Десь удалині глухо прогуркотів грім — насувалася злива.

Летиція раз у раз відривала погляд від дороги й скошувала його на сина. Той мовчки сидів на пасажирському сидінні, стискаючи телефон обома руками: розблоковував екран, дивився кілька секунд, знову гасив. Пальці ледь помітно тремтіли.

— Еві, синку, може, варто зателефонувати Вінсенту? — тихо спитала вона.

Лендон похитав головою.

— Ні, усе добре. Я сам його заспокою.

Тишу в салоні порушував лише рівний шурхіт шин по вологому асфальту.

— Чому ти не розбудила мене, коли ви з татом повернулися? — раптом спитав він, явно намагаючись перевести розмову на щось інше.

— Заходила до твоєї кімнати, але ти так міцно спав, що не хотілося тебе будити. Ми з татом повечеряли, він майже одразу ліг, а я вирішила ще трохи почитати. Думала, може, Саншайн повернеться додому.

Лендон лише кивнув.

За кілька хвилин автомобіль зупинився біля будинку Аддерлі. Лендон швидко нахилився, торкнувся губами материної щоки й одразу відчинив двері.

— Їдь додому. Я напишу, — кинув він і майже побіг до будинку.

Летиція заглушила двигун. Кілька секунд сиділа нерухомо, дивлячись, як перші краплі дощу повільно стікають по лобовому склу.

Їхати не хотілося.

Слова сина не зняли тривоги, тому вона вирішила почекати в машині — переконатися, що все гаразд.

Лендон майже забіг до вітальні.

Побачивши Кая, з полегшенням видихнув.

— Кай.

Той стояв біля столу, спираючись долонями на стільницю, з опущеною головою. Дихання було важким і нерівним.

Даніель застиг біля вікна, немов манекен — обличчя неприродно бліде, майже сіре.

Кесседі стояла біля книжкової шафи, міцно обхопивши себе руками; тіло ледь помітно тремтіло.

— Лендон. Чудово виглядаєш. Чому я раніше не бачив у тебе цієї піжами?

Кай підняв очі на нього й нервово всміхнувся.

За п'ятнадцять хвилин до цього

— Якого біса, Дані? — вимовив Кай, дивлячись на брата.

— Я хочу поговорити.

— Мені похрін, чого ти хочеш.

— Ти повинен вислухати мене...

— Я повинен? Ти щось плутаєш, брате. — Кай пройшов повз нього, ледь відхилившись убік, прямуючи до виходу зі столової.

— Ні. Ми поговоримо!

Даніель схопив його за передпліччя.

Кай різко смикнув рукою.

— Відпусти.

Даніель не поворухнувся.

— Я сказав, відпусти, Дані.

Кай процідив це крізь зуби. У голосі не лишилося роздратування — лише холод.

Пальці Даніеля ще сильніше стисли руку брата.

— Просто поговори зі мною. Поясни, чому поводишся так, ніби я порожнє місце.

— Тому що ти і є порожнє місце! На що ти перетворив своє життя?

Слова влучили точно в ціль.

Даніель важко видихнув, на мить опустив погляд, а тоді знову подивився на брата.

Кесседі, що досі мовчки стояла біля шафи, ступила крок уперед.

— Кай...

Він навіть не повернув голови.

— Ліам хворий, якщо ти забув... — Даніель подивився на нього з-під лоба.

— Та де тут, блять, забудеш! Мені щодня доводиться дивитися, як ти повільно помираєш разом із ним! І, дивлячись на це, я майже впевнений, що в могилу першим ляжеш ти, а вже потім твій хлопець.

Кесседі різко втягнула повітря.

— Кай, припини.

Він подивився на неї так холодно й застережливо, що вона замовкла.

За вікном тихо шелестіло листя — на мить це стало єдиним звуком у кімнаті.

— Це жорстоко, Кай, — сумно всміхнувся Даніель.

— Жорстоко? Жорстоко — це бачити, як твій дев'ятнадцятирічний брат власноруч перетворює своє життя на пекло, і не мати жодної можливості це зупинити.

Кесседі підійшла ще ближче.

— Не підходь, — кинув їй Кай, не відводячи очей від Даніеля.

Даніель повільно розтиснув пальці й відпустив його руку.

— Вибач, але я сам вирішуватиму, як мені жити.

Кай нервово всміхнувся.

— Досить.

Голос став тихішим. І від цього — ще страшнішим.

— Стули пельку, Дані. Просто стули свою бісову пельку.

Він зробив крок уперед.

Кесседі інстинктивно теж ступила вперед, простягнувши руку, але зупинилася за кілька кроків.

— Кай, не треба.

Він навіть не глянув на неї.

— Якого хріна ти постійно вибачаєшся? Кожна, блять, друга фраза починається зі слова «вибач». Ти настільки слабкий і безхребетний, що не можеш узяти відповідальність за власні рішення?

Даніель мовчав.

— Вибачаються тоді, коли вважають себе винними. То скажи мені, Дані... у чому саме ти винен?

Тиша.

Було чути лише важке дихання Кая.

Кесседі ступила ще крок.

— Дані...

Він не відповів і їй.

Кай різко відвернувся. Скули напружилися так сильно, що на вилицях проступили жовна. Він втягнув повітря крізь ніс, пальці кілька разів стиснулися в кулак.

Кесседі помітила це першою.

— Кай...

Він не почув. Або зробив вигляд, що не почув.

Погляд ковзнув по каміну, затримався на свічнику, тоді повільно перемістився далі й зупинився на вазі — тій самій, що роками стояла на камінній полиці й давно стала майже непомітною частиною будинку.