5 глава

Джеремія Гровер був сином Ніколаса Гровера та Кейтлін Олдбері — доньки Якоба Олдбері, власника одного з найбільших фермерських господарств у Далласі, що спеціалізувалося на розведенні великої рогатої худоби. У тих краях прізвище Олдбері вимовляли з особливою повагою — так, як говорять про людину, чиє слово важить більше за папір і за кров.

Ніколас і Кейтлін познайомилися в університеті, за три роки до народження Джеремії. Спочатку їх пов'язувала міцна дружба, яка згодом переросла в романтичні стосунки.

Кейтлін була товариською, легко знаходила спільну мову з людьми й мала легкий характер. Ніколасу подобалася її безпосередність, а вона цінувала його спокій і надійність. Вони добре ладнали, підтримували одне одного й загалом були щасливі разом. Їхні стосунки розвивалися природно, без зайвих проблем чи драм.

Усе змінилося восени 2006 року.

Повернувшись із літніх канікул із рідного міста, Кейтлін ніби стала іншою людиною. Ніколас довго не міг зрозуміти, що з нею відбувається. Вона почала зловживати алкоголем, дедалі частіше курила марихуану, стала дратівливою й замкнутою.

Згодом Ніколас дізнався, що протягом двох місяців Кейтлін зустрічалася з Джеком Девісом — хлопцем, у якого була закохана ще з дитинства. Саме він привчив її до алкоголю й наркотиків.

Ніколас не залишив її. Вихований у родині, де відповідальність була не просто словом, а способом життя, він майже рік намагався допомогти Кейтлін подолати залежність. Із алкоголем їм вдалося досягти певного успіху, але наркотики виявилися значно сильнішим ворогом.

Перше передозування героїном сталося взимку 2007 року.

Ніколас знайшов Кейтлін непритомною у ванній кімнаті будинку свого друга Патріка, де футбольна команда святкувала Різдво. У квартирі ще лунали приглушений сміх і музика, коли він штовхнув двері ванної й застиг на порозі.

У лікарні лікарі повідомили новину, яка приголомшила всіх: Кейтлін була на третьому місяці вагітності.

Попри все, Ніколас не мав жодних сумнівів, що дитина його. Не вагаючись, він вирішив узяти на себе відповідальність за майбутнього сина.

4 вересня 2007 року народився Джеремія Гровер — міцний русявий хлопчик вагою чотири кілограми чотириста п'ятдесят грамів, із такими ж блакитними очима, як у батька.

На той момент Ніколас уже був заручений із Литицією Косс.

Після народження сина Кейтлін повернулася до батьківського дому в Далласі. Її батьки, Якоб і Марія, разом зі старшою донькою Єлизаветою оточили Кейтлін і маленького Джеремію турботою й любов'ю.

Найбільше Джеремію любив дідусь. Для Якоба онук став справжнім світлом у домі.

Коли хлопчикові виповнилося дванадцять, Кейтлін разом із сином переїхала до Сіетла. Ніколас, який на той час уже обіймав посаду заступника сенатора штату, придбав для них будинок, сподіваючись нарешті стати ближчим до сина.

Його молодшому синові, Лендону, тоді було одинадцять.

Упродовж дванадцяти років Ніколас намагався брати активну участь у вихованні Джеремії. Але тижня зимових канікул і місяця літніх виявилося замало, щоб відчути себе справжнім батьком. Саме тому він так наполягав на переїзді Кейтлін до Сіетла.

Здавалося, життя нарешті почало налагоджуватися.

Минуло лише пів року.

Кейтлін знову повернулася до марихуани.

У серпні 2019 року вона ледь не померла від чергового передозування.

Дванадцятирічний Джеремія знайшов матір непритомною на підлозі спальні, коли повернувся додому після тренування.

Кейтлін терміново госпіталізували.

Ніколас благав сина переїхати жити до нього, але Джеремія навідріз відмовився залишати матір.

Тоді з Далласа приїхали Якоб і Марія. Вони залишилися поруч з онуком, щоб підтримати його, поки Кейтлін проходила лікування.

---

**Вісім років тому**

— Чому Джеремія не хоче жити з нами?

Литиція на мить завмерла, відриваючи погляд від книги.

— Не знаю, синку.

— Може, я попрошу його, і він погодиться?

На вустах Ніколаса промайнула ледь помітна усмішка. Він опустився навпочіпки перед Лендоном і лагідно поклав долоні йому на плечі.

— Еві, твій брат дуже хвилюється за свою маму. Ми маємо з повагою поставитися до його рішення залишитися жити з нею.

Лендон задумливо опустив очі.

— Я знаю, що йому сумно, страшно й самотньо. Я хочу, щоб він знав: у нього є я. І що я завжди буду поруч.

Ніколас мимоволі усміхнувся.

— Ох, янголе мій…

— Можна мені поїхати до нього?

— Я зателефоную його дідусеві й запитаю.

— Дякую, тату.

Коли Лендон переступив поріг будинку Олдбері, Джеремія навіть не приховав здивування. Він завмер на місці, злегка примруживши очі, ніби перевіряв, чи не привиділося йому це.

— Що ти тут робиш?

— Твої дідусь із бабусею дозволили мені переночувати у вас.

— Навіщо?

— Ти мій брат.

— І що?

— Я хочу бути поруч, щоб тобі не було страшно й самотньо.

Джеремія лише фиркнув.

— Я вже дорослий. Мені не страшно. І не самотньо.

— Дорослим теж буває страшно.

Джеремія мовчки подивився на молодшого брата. Хотів заперечити, але чомусь не зміг.

— Спати будеш на дивані.

— Добре.

Кілька хвилин вони мовчали.

Лендон першим порушив тишу:

— Ти злий на мою маму?

— Ні.

— На нашого тата?

— Ні.

— На мене?

— Ні. Ну чого ти причепився з безглуздими запитаннями?

— На кого ти злий?

Джеремія опустив голову.

— На себе. Я маю її захищати, розумієш? Вона слабка, тому я маю бути сильним.

Лендон насупився.

— Тобі дванадцять.

— І що? Вважаєш, якщо мені лише дванадцять, я не можу нести відповідальність за маму?

— Ти не повинен.

— Повинен, Лендоне. Я не дозволю їй померти від наркотиків. Не дозволю.

Лендон зробив крок до брата.

— Я хочу не просто називати тебе братом. Я хочу бути тобі братом.

Джеремія уважно подивився на нього, трохи примруживши великі блакитні очі.

— Ти завжди отримуєш, що хочеш, Лендоне?