4 глава

Еверетт Лендон Гровер-Косс народився у світі, де прізвище важило більше за характер, а помилки запам'ятовували надовго.

Його батько, Ніколас Гровер, засідав у Сенаті штату Вашингтон. Мати, Литиція Косс, очолювала ювелірну компанію «Платинова весна» — ім'я, яке знали далеко за межами США. Два прізвища, дві впливові династії. Лендон належав їм від самого народження.

Світська хроніка давно охрестила його «Платиновим хлопчиком». На сторінках журналів це звучало красиво, у чужих розмовах — трохи гидко. Для когось він був ідеальним спадкоємцем, для когось — черговим багатим хлопцем, якому життя від самого початку розстелило дорогу під ноги.

Лендон ніколи не намагався довести, що вони помиляються.

Його дитинство нагадувало добре продуману систему підготовки. Фортепіано — під наглядом репетиторів. Латина, французька, італійська. Змішані єдиноборства. Кінний спорт, гольф, приватні тренування. Благодійні вечори, закриті прийоми, дипломатичні обіди й десятки правил, які ніхто не вважав за потрібне пояснювати — просто чекали, що він їх уже знає.

Він мав знати, як подати руку.
Як привітатися.
Коли промовчати.
Кому усміхнутися.
А головне — чого ніколи не дозволяти собі на людях.

Литиція Косс називала його своїм «маминим принцом». Поруч із нею Лендон завжди був стриманим, ввічливим, слухняним настільки, наскільки це було необхідно. Він не сперечався через дрібниці й ніколи не давав матері приводу засумніватися, що всі вкладені в нього роки не минули даремно.

Його навчили не просто поводитися правильно.
Його навчили не давати людям приводу побачити зайве.

Для публіки Лендон був майже ідеальною картинкою.
Син сенатора.
Спадкоємець ювелірної компанії.
Хлопець із бездоганною усмішкою, костюмами, пошитими на замовлення, і манерами, які не залишали місця для незручних запитань.

Перед камерами він почувався так само природно, як за обіднім столом у власному домі. Вільно говорив із політиками, легко підтримував розмову з топменеджерами й однаково спокійно звертався до офіціанта чи водія.

Він пам'ятав імена.
Пам'ятав обличчя.
Пам'ятав, хто працює в їхньому маєтку, хто привозить продукти, хто доглядає сад, хто відчиняє перед ним двері.

Не тому, що вважав усіх навколо рівними собі.
Лендон просто чудово розумів одну просту річ: люди набагато охочіше служать тому, хто змушує їх відчувати власну значущість.

У ньому майже не було тієї показової зверхності, яку часто чекали побачити від хлопця з його прізвищем. Лендон не підвищував голос. Не принижував людей без причини. Не хизувався тим, що йому належало від народження. Він узагалі рідко робив щось без причини.

У ньому жила інша річ — холодна, майже бездоганна зібраність людини, яка з дитинства знала: світ пробачає багато чого, але слабкість — майже ніколи.

І Лендон Гровер-Косс просто не дозволяв собі бути слабким.

***

До чотирнадцяти років Лендон навчався в Lakeside School — одній із найпрестижніших приватних шкіл Сіетла.

У чотирнадцять він перевівся до Northwest School разом із Шейном — своїм другом ще з молодших класів.

У Northwest навчався Джеремія. Лендон та Шейн швидко влилися в компанію, де той проводив більшість часу. А найближчим другом Джеремії був Кай.

Спочатку це було просто спільне коло спілкування. Вони зустрічалися після уроків, ходили на тренування, зависали в когось удома, вибиралися в місто. Кай із Джеремією грали за шкільну команду з американського футболу, а Лендон і Шейн поступово втягнулися в їхній ритм.

Ніхто не домовлявся про дружбу. Вони просто почали бути разом.

Школа. Тренування. Вечірки. Вихідні. Нічні поїздки.

Так минув перший рік. Потім другий. Третій. Четвертий.

***

Вітальня будинку Аддерлі нагадувала склад театрального реквізиту. На диванах, кріслах і навіть на спинках стільців лежали ангельські крила всіх можливих кольорів. Посеред кімнати стояли Кай, Лендон, Джеремія та Шейн, намагаючись зрозуміти, кому дістанеться який колір.

Цього вечора для всіх гостей діяв простий дрес-код: обов'язковим атрибутом були ангельські крила. До них потрібно було підібрати хоча б одну деталь образу того самого кольору — сорочку, сукню, піджак, краватку, спідницю, взуття чи будь-який інший елемент.

— Кессі, як завжди, у своєму репертуарі.

Кай із таким виразом обличчя, ніби йому щойно запропонували добровільно стрибнути зі скелі, підняв перед собою рожеві ангельські крила. Скривившись, він недовірливо оглянув блискуче пір'я, ніби сподівався знайти хоч якусь ознаку того, що це невдалий жарт, а тоді повільно перевів погляд на друзів.

— А що? Чудова ідея, — Шейн лише ширше посміхнувся, навіть не намагаючись приховати задоволення від реакції Кая.

— Начепити на себе ось це? — Кай підняв крила вище, демонстративно струснувши ними.

— Можемо помінятися.

Джеремія, стримуючи усмішку, простягнув йому свої — такі самі, тільки яскраво-блакитні.

— Ні, дякую.

Відповідь прозвучала настільки сухо й беземоційно, що Лендон не стримався й тихо пирхнув.

Кай важко зітхнув і перевів погляд на Шейна, який уже відкрито веселився.

— Шейне?

Той лише міцніше притиснув до себе великі білі крила, що майже не відрізнялися від справжніх янгольських.

— Нізащо. Білий — мій улюблений колір.

Кай скептично вигнув брову.

— Вперше чую.

— Відсьогодні.

Лендон схрестив руки на грудях і примружився, уважно оглядаючи Кая з голови до ніг.

— У тебе є хоч щось рожеве в гардеробі?

Кай подивився на нього так, ніби почув найдурніше запитання у своєму житті.

— Звісно, що є, Лендоне. Ти жартуєш?

На мить запала тиша. Лендон уже майже повірив.

— Жодної речі? — уточнив він, ледь стримуючи усмішку.

— Я не ношу рожеве. Якщо ти за всі роки нашого знайомства цього не помітив.

Джеремія тихо хмикнув, опустивши голову, щоб приховати посмішку.

— Треба буде щось подарувати йому на Новий рік.