2 глава

Посеред навчального тижня Кай, Джеремія, Лендон та Шейн майже щовечора збиралися в будинку Аддерлі. Це давно стало звичкою. Хтось дорогою заїжджав по піцу чи суші, а хтось встигав забігти до найближчого «Сільпо» за банками содової чи пива — залежно від настрою. Решта вечора незмінно проходила за справою, яка вже давно стала для них важливішою за будь-які вечірки чи безцільні посиденьки.
Даніель зупинився на порозі вітальні.
Перший поверх будинку завжди здавався йому напрочуд затишним. Простора кухня плавно переходила у велику вітальню, витриману в теплих світло-коричневих тонах. Натуральне дерево, бежеві стіни та м'яке освітлення робили кімнату живою навіть у ті вечори, коли за вікнами вже давно стемніло.
Посеред кімнати стояв великий дерев'яний журнальний стіл — важкий, трохи потертий по краях, ніби пам'ятав не одне покоління господарів. Навколо нього були розставлені диван і два крісла. Уздовж однієї зі стін височіли книжкові шафи — лише невелика частина домашньої бібліотеки; основна розташовувалася на другому поверсі, поруч із кімнатою Кесседі та Айзека. Між книжками виднілися старі фотографії, сувеніри з подорожей і різні дрібнички, які роками не змінювали свого місця, вкриваючись легким шаром пилу, який ніхто не поспішав витирати.
У кімнаті було майже геть тихо. Лише з вінілового програвача, що стояв на каміні, тихо лунала Numb від Linkin Park.
Шейн сидів у кріслі, зосереджено працюючи за ноутбуком. Світло екрана відбивалося в його окулярах, поки пальці швидко ковзали по клавіатурі. У сусідньому кріслі влаштувався Джеремія з грубезною книгою в руках. Він саме перегорнув сторінку й продовжив читати.
На дивані сиділи Кай і Лендон. Лендон ліниво гортав стрічку новин на планшеті, час від часу затримуючись поглядом на черговій публікації. Кай щось малював у записнику — олівець тихо шурхотів по паперу. Іноді він відволікався, кидав швидкий погляд на екран планшета, а потім знову повертався до свого заняття.
Даніель кілька секунд мовчки дивився на брата.
— Кай, ми можемо поговорити?
— Ні.
Кай навіть не підняв голови.
— Я серйозно.
На обличчі Даніеля промайнула гримаса розчарування. Він сховав руки в кишені світшота. За тканиною було помітно, як пальці мимоволі стиснулися в кулаки.
— Я теж серйозно, Дані. Ні.
У кімнаті на мить запала тиша — чутно було лише клацання клавіш під пальцями Шейна та шурхіт сторінки, яку перегортав Джеремія.
— Приєднаєшся? — озвався Шейн, піднімаючи пляшку пива.
Він нарешті відірвався від ноутбука й перевів погляд на Даніеля.
— Не думаю, що це хороша ідея, Шейн, але дякую.
Даніель лише стримано всміхнувся.
— Якого біса, Шейн?
Кай відірвався від записника й кинув на друга важкий погляд з-під лоба.
Шейн спокійно знизав плечима.
— Ти можеш поводитися зі своїм братом як останній гівнюк — мені байдуже. Але я ставитимуся до нього так, як вважаю за потрібне. Тому відвали.
— Не лізь не у свої справи.
Голос Кая став гострішим, майже зривався на кожному слові.
Джеремія опустив книгу на коліна, залишивши палець між сторінками, і перевів погляд із Кая на Шейна.
— Шейн, годі.
— Добре. Роби як знаєш.
Шейн мовчки підняв обидві руки, показуючи, що не збирається продовжувати суперечку. У кімнаті знову стало тихо.
Лендон, який до цього уважно стежив за кожним рухом присутніх, узяв зі столу склянку з холодним чаєм, підвівся й мовчки попрямував на кухню.
За хвилину слідом за ним зайшов Даніель.
— Завтра два роки, як загинув батько. Ми з Кесседі їдемо на кладовище.
Лендон мовчки підійшов до раковини, вилив залишки чаю й відкрив кран. Поки прохолодна вода повільно змивала зі стінок склянки сліди напою, він тихо промовив:
— Він не поїде. Ти ж знаєш. Ще не час.
— А він колись настане?
Лендон не відповів. Лише ледь помітно знизав плечима, не відводячи погляду від склянки, яку продовжував машинально мити.
Даніель важко зітхнув і на кілька секунд заплющив очі. Коли знову їх розплющив, у його погляді вже не залишилося жодних емоцій.
Чомусь саме зараз він подумав про батька.
Про молодість Ашера Аддерлі Даніель знав небагато — лише окремі історії, які зрідка чув від дідуся чи тітки Аліші. Ніби він збирав життя батька по клаптиках, складаючи їх в одну картину. Батько народився й виріс у невеликому містечку Шеридан, штат Вайомінг.
Після закінчення школи Ашер переїхав до Сіетла й вступив до університету. Саме там він познайомився з Валенсією Вудворд. Дідусь розповідав, що вони навчалися на одному факультеті, закохалися одне в одного, а після випуску одружилися. Згодом Вінсент Вудворд запропонував Ашеру роботу у своїй компанії. Батько погодився, і відтоді його життя нерозривно пов'язалося і з родиною Вудвордів, і з сімейним бізнесом.
Даніель не раз чув, що для дідуся Ашер ніколи не був просто зятем. Він довіряв йому більше, ніж багатьом людям, з якими працював роками. Відповідальний, принциповий і надзвичайно вимогливий — насамперед до себе. Людина з непростим характером, але така, на яку завжди можна було покластися. Саме тому з часом батько став однією з найбільш довірених людей Вінсента Вудворда.
На другому році шлюбу народилася Кесседі. Дідусь казав, що її поява стала справжнім святом для всієї родини. А ще через три роки Валенсія знову завагітніла.
Коли планове УЗД показало двох хлопчиків, батько був по-справжньому щасливий — принаймні саме так про це згадував дідусь. Але найбільше народження близнюків чекав сам Вінсент. Усе життя він мріяв про сина, та доля подарувала йому лише доньку. Звістку про двох майбутніх онуків він сприйняв як справжній подарунок.
Пологи почалися без ускладнень. Першим на світ з'явився Кай.
А під час народження Даніеля у Валенсії відкрилася масивна кровотеча.
Лікарі до останнього боролися за її життя.
Марно.
Того дня Даніель зробив свій перший подих.
А його мати — останній.
Самого того дня він, звісно, не пам'ятав. Усе, що знав про наступні місяці, почув від інших. Найчастіше про них розповідала тітка Аліша.
Після смерті дружини Ашер майже не виходив зі спальні. Міг тижнями не з'являтися на роботі, безпробудно пив, майже нічого не їв і ні з ким не розмовляв. Пляшки змінювали одна одну, а дні зливалися в нескінченний запій.
Дідусь неодноразово приїжджав до будинку. Силоміць змушував його приходити до тями, влаштовував гучні сварки, погрожував звільненням. Але щоразу зрештою відступав. Не заради Ашера — заради дітей.
Саме Вінсент оплачував утримання будинку й забезпечував усім необхідним трирічну Кесседі, новонароджених близнюків і чоловіка, який після смерті дружини майже втратив бажання жити.
Тоді ж тітка Аліша без жодних вагань переїхала до будинку Аддерлі, щоб виховувати дітей племінниці.
Даніель добре знав її історію. У сімнадцять років вона, злякавшись незапланованої вагітності, зробила аборт. Згодом не змогла мати дітей і, за її власними словами, шкодувала про те рішення все життя.
Можливо, саме тому вона полюбила Кесседі, Кая й Даніеля так, ніби вони були її власними дітьми.
Саме тітка Аліша стала для Кесседі, Кая й Даніеля людиною, яка завжди була поруч. Вона оточила їх турботою, якої їм так бракувало, спочатку замінивши матір, а згодом — і батька. Поки Ашер дедалі сильніше віддалявся від власних дітей, саме вона залишалася для них головною опорою.
І все ж Даніель не міг сказати, що батька зовсім не було в їхньому житті.
Ашер і далі жив із дітьми в будинку покійної дружини, який належав Вінсенту Вудворду. Щодня їздив на роботу до компанії тестя, а ввечері повертався додому. Та його присутність майже ніколи не означала справжньої участі.
З часом він перестав безпробудно пити й знову занурився в роботу. Але колишнім уже не став. Із кожним роком усе більше замикався в собі, ставав холоднішим, відстороненішим, ніби повільно відгороджувався від усього світу. Алкоголь, казино й дорогі забаганки стали для нього способом утекти від реальності, а виховання дітей майже непомітно перейшло на плечі Аліші.
Батько рідко цікавився їхнім життям і майже не втручався в те, як вони дорослішали.
Та попри це Даніель вірив, що Ашер по-своєму любив усіх трьох.
Найбільше він опікувався Кесседі — можливо, тому, що з кожним роком вона дедалі більше ставала схожою на Валенсію.
Із близнюків же батько завжди був ближчим до Кая.
Даніель не пам'ятав, щоб вони багато розмовляли. Їм це було й не потрібно. Між ними існувало якесь мовчазне взаєморозуміння, якого він ніколи не відчував із батьком.
Вони могли годинами сидіти у вітальні, дивитися футбольний матч чи якусь безглузду телепередачу, іноді перекидаючись кількома словами, а іноді — просто мовчати. І ця тиша ніколи не була незручною.
На відміну від тієї, що щоразу виникала між Ашером і Даніелем.
Саме це, мабуть, боліло найбільше.
Даніель ніколи не чув від батька жодного докору — Ашер жодного разу не сказав, що звинувачує його у смерті матері.
Та іноді достатньо було одного короткого погляду.
І тоді в грудях усе стискалося.
Даніелю здавалося, ніби батько дивиться не на молодшого сина, а на дитину, через появу якої він втратив жінку, яку любив.
Можливо, це була лише уява.
А можливо — ні.
Це відчуття переслідувало Даніеля стільки, скільки він себе пам'ятав.
Коли Кай почав грати за шкільну команду з американського футболу, Даніель уперше побачив на обличчі батька те, чого майже ніколи не бачив, коли той дивився на нього.
Гордість.
Справжню, неприховану батьківську гордість.
Іноді Даніелю здавалося, що в Каї батько бачив усе те, чого ніколи не знаходив у ньому самому. Хлопчика, названого на честь його діда — Кая Моргана Аддерлі. Спадкоємця. Продовження роду.
І все ж він майже ніколи не ревнував до брата.
Не міг.
Кай був його найближчою людиною. Його другою половиною.
Даніель щиро радів кожному його успіху.
Боліло зовсім інше.
Усвідомлення того, що батько ніби все життя дивився крізь нього. Що хоч би як Даніель не намагався, у його погляді так і не з'являлося того тепла, яке так легко діставалося Каю.
Щоліта Ашер проводив кілька тижнів у будинку на березі озера Вашингтон. Коли близнюки трохи підросли, він почав брати їх із собою.
Будинок стояв серед високих сосен і кленів, трохи осторонь від сусідніх. Дерев'яний, просторий, збудований із цільних дошок, він мав два поверхи, кілька спалень, велику кухню, вітальню з каміном і широку терасу, що виходила просто на озеро.
Від будинку до води вела стежка крізь дерева, а біля берега стояв невеликий дерев'яний причал із човном.
Навколо майже завжди було тихо. Вранці над водою часто лежав легкий туман, удень сонце пробивалося крізь крони дерев і плямами падало на дерев'яні стіни будинку. Десь неподалік кричали чайки, у лісі час від часу тріщали сухі гілки, а вечорами з озера тягнуло прохолодою.
Насправді Даніелю подобалося це місце. Найбільше — бути там із Каєм. Вони разом рибалили, ходили лісом, плавали в озері, коли вода достатньо прогрівалася. А вечорами виходили на терасу, загорталися в пледи й сиділи там допізна — з сендвічами, які їм робив Ашер, з довгими розмовами, дитячими таємницями, планами на завтра й суперечками через дрібниці, які тоді здавалися страшенно важливими.
В такі моменти Даніель був по справжньому щасливий.
Проблема була лише в одному — поруч був батько.