1 глава

Як можна водночас кохати людину до нестями й ненавидіти її до втрати пам'яті?
Кохати так, що від самої думки про її втрату холоне все тіло, а серце стискається від жаху. Ненавидіти так, що в якийсь момент хочеться лише одного — щоб цей нескінченний біль нарешті припинився. Без жалю. Без докорів сумління.

Наші дні.

Даніель лежав на великому ліжку, невидящим поглядом дивлячись на екран смартфона. З першого поверху долинали приглушені баси, уривки чужого сміху й гул десятків голосів — вечірка була в самому розпалі. Колись він і сам неодмінно спустився б до гостей, але тепер усе це викликало лише байдужість. За панорамними вікнами, що виходили просто на затоку, повільно згасав день. Останні промені сонця довгими тінями ковзали по сірих стінах спальні, суцільно обклеєних музичними постерами, що здавалися мовчазними уламками минулого — часу, коли ця кімната була наповнена сміхом, музикою й мріями. Коли Даніель ще вмів щиро усміхатися, був по-справжньому щасливим і без страху дивився в майбутнє. Тепер постери залишалися єдиними свідками того життя. І єдиним нагадуванням про хлопця, яким він колись був.
Пальці лівої руки ледь слухалися. Даніель набрав кілька слів, натиснув «Надіслати», перевернув телефон екраном донизу на ліжко і заплющив очі.
Усередині було дивно порожньо. Не так, як після звичайної сварки чи безсонної ночі. Це була порожнеча людини, яка надто довго жила в постійній напрузі. Такі люди вже не кричать, не плачуть і не шукають виходу. Одного дня вони просто перестають розуміти, де закінчується втома й починається відчай.
За три роки стосунків із Ліамом змінилося надто багато. І майже всі ці зміни були не на краще.
Два роки тому Ліаму поставили страшний діагноз — хронічну форму лейкемії.

Спочатку вони намагалися поставитися до цієї новини тверезо й раціонально. 
Без паніки.
Без істерик.
Домовилися пройти цей шлях разом, хай яким важким він виявиться. Даніель розумів, наскільки виснажливим є лікування. Знав про фізичний біль, нудоту, нескінченні крапельниці, безсонні ночі й страх, який повільно з'їдає людину зсередини. Саме тому пообіцяв собі бути поруч. Розуміти. Підтримувати. Не дозволити Ліаму залишитися сам на сам із хворобою.
Але останній рік перетворив їхнє життя на пекло.
Нескінченні звинувачення.
Істерики.
Маніпуляції.
Кожен день перетворився на випробування. Даніель давно навчився добирати слова так обережно, ніби будь-яка необережна фраза могла спровокувати вибух. Він перестав сперечатися, перестав щось доводити. Лише мовчки відступав, коли чергова розмова оберталася на чергову катастрофу.
І тепер дедалі частіше ловив себе на думці, що більше не витримує.
Іноді йому хотілося просто зникнути.
Іноді — померти.
А іноді... прокинутися три роки тому, до того, як вони знали одне одного.
Або, навпаки, повернутися в той день, коли все тільки починалося.

Це сталося на озері Вашингтон.
У Вінсента Вудворда — дідуся Даніеля, власника однієї з найбільших суднобудівних компаній країни, — був заміський будинок. Масивна двоповерхова кам'яна споруда, зведена ще його батьком Даніелем Ноелем Вудвордом, із високими вікнами та важкими дерев'яними балками, більше нагадувала середньовічний замок, ніж сучасну віллу.

Вісімнадцятого липня того року Даніелю та Каю виповнилося шістнадцять .

Ранок розпочався звичним святковим безладом: десятки гелієвих кульок під стелею, велетенський торт і гора коробок із подарунками. День народження Даніеля та Кая в родині завжди святкували затишно й тепло — без зайвого пафосу, лише в колі найближчих. Втім, Вінсент Вудворд ніколи не шкодував грошей ні на подарунки, ні на організацію свята, тож скромним його не можна було назвати. Цього року він перевершив навіть самого себе: Кай не приховував захвату, без кінця крутячи в руках ключі від свого першого автомобіля, а Даніель нарешті отримав мотоцикл, про який мріяв уже не один рік.
Та справжнє святкування було ще попереду. Надвечір Кесседі влаштувала гучну вечірку просто на березі озера.

— Можна попросити у вас трохи льоду?
Даніель озирнувся.
Біля дерев'яної огорожі стояв незнайомий хлопець із металевим відерцем у руці — високий, худорлявий, із карими очима та темним волоссям. На його обличчі застигла напрочуд мила, трохи винувата усмішка.
— У нас холодильник зламався, — зніяковіло пояснив він.
— Так, звісно. Ходімо, покажу, де наш.
Кесседі вислизнула з обіймів Айзека, підморгнула гостеві й кивнула на будинок. Хлопець несміливо рушив за нею.
— Сподобався? — тихо пирхнув Кай, помітивши погляд брата.
Даніель не відповів одразу. Він і сам не планував задивлятися, та чомусь не міг змусити себе просто відвести очі. У цьому незнайомці було щось таке, що одразу чіпляло увагу — можливо, легка незвичність у рухах чи те, як він тримався серед галасливого натовпу гостей.
Навколо й далі гриміла музика, сміялися гості, дзвеніли келихи, але цей гуркіт на мить ніби віддалився. Даніель дивився на хлопійця з відерцем у руках і ловив себе на думці, що це коротке миттєве зацікавлення чомусь тривожно й різко відгукується десь усередині.
— Так, сподобався.
— Дивно. Я думав, брюнети — не твій тип.
Кай скоса глянув на брата близнюка.
Даніель ледь усміхнувся.
— Виходить, нам обом так лиш здалося.

Телефон завібрував.
Раз.
Другий.
Третій.
Даніель навіть не поворухнувся. Він знав хто телефонував. Цей специфічний, настирливий ритм вібрації він уже давно впізнавав із першої секунди, реагуючи на нього швидше, ніж встигала запрацювати свідомість.
Усередині вже кілька місяців точилася одна й та сама виснажлива думка: можливо, їхнім стосункам час закінчитися? Але щоразу за нею приходило інше, набагато страшніше запитання, яке позбавляло будь-якої рішучості.
А як залишити людину, яка помирає?

Зробивши над собою зусилля, Даніель розплющив очі, повільно підняв руку й зважив кожен рух, перш ніж провести пальцем по екрану.
Він прийняв дзвінок.