2

• Степане Сергійовичу, чому… – Максим навіть не встиг сформулювати своє питання.
• Керівництво заборонило відпускати будь-кого! – менеджер був непохитним. – На свята кожна пара рук на вагу золота. І навіть не намагайся! – чомусь додав Степан Сергійович багато значущим голосом, піднявши вказівний палець вгору. – Кожний твій рух і так розглядають під мікроскопом.

«Ось і дочекався свят!» – важко зітхнув подумки Макс, хапаючи чергову упаковку з туалетним папером. Трохи дивним була кількість такого товару, завезеного магазином – чому керівництво було впевнене у підвищеному попиті на свята саме на нього? Хіба що покупці скуплять у шаленому попиті всю наявну новорічну кулінарію – тоді дійсно, навіть цього паперу може не вистачити! Сам собі розмірковував хлопець, ледь стримуючи посмішку.

Дійсно, ні він, ні інші працівники магазину, бачачи якість продуктів, із яких виготовляли різноманітні страви, намагалися не брати оці витвори кулінарного мистецтва собі на обід. Особливо ті позиції, на які призначали скидки.

Настрій таким чином у Макса трохи покращився, робота швидше спорилася. Поки голова була зайнята веселими розмірковуваннями щодо організації роботи закладу, руки наче самі робили все швидко й доволі якісно. Може, саме в цьому й полягав його секрет як найкращого працівника місяця? Хлопець навіть не встиг помітити, як підійшов обідній час.

• Максік! – зненацька до нього грайливо звернулася Світлана, жінка Бальзаківського віку, яка в кожному чоловікові бачила потенційного супутника власного життя, принаймні «до гробової дошки». – На тебе Стєпашка зачекався!
• Тобто… – Максим дивився на жінку, яка ледь стримувала регіт, здивованими очима.
• Він терміново тебе хоче…, – Світлана багатозначно підморгнула і через невеличку паузу додала, – бачити!
• Так зараз обід…
• Нічого не знаю! – посерйознішала вона. – Я як раз з обідньої перерви поверталася, керівництво мене особисто зупинило й сказало терміново тебе відшукати та повідомити.
• Дякую, – промимрив хлопець, видушуючи на обличчі подобу посмішки.

Світлана, зробивши невдоволену пику, повернулася до викладання акційних шоколадок на поличці. Макс же, у повному нерозумінні, поплентався до «Стєпашкі», як його звикли називати поміж собою працівники, тобто до свого менеджера. Якесь дивне передчуття говорило, що оті Світланині самовдоволені усмішки були неспроста.

Схоже, Степан Сергійович доволі довго очікував на Максима в своєму кабінеті, який більше нагадував склад самого непередбачуваного непотребу. Дивно, бо раніше він завжди за терміновими справами сам знаходив працівників на їхніх робочих містах. Оці всі розмірковування хлопця підтверджувала посмішка на обличчі менеджера, яку той так і не зміг приховати.

• Прибули костюми! – маже одразу він випалив підлеглому, розтягнувши посмішку від вуха до вуха.
• Які костюми? – Макс остаточно розгубився.
• Новорічні! За традицією нашого магазину, найкраща працівниця місяця вітає колектив на новорічному корпоративні.
• А я тут до чого?
• Цього року на дошці пошани лише твоя фотокартка! – тепер менеджер уже не стримував себе й, тихенько гигикаючи в обличчя Максу, махнув рукою за невеличку перегородку. – Обирай!

Максим зайшов у відгороджену частину кімнати, яка слугувала своєрідною переодягальнею. Глянувши на пару десятків костюмів снігуроньки, розвішаних стіною, він опішив остаточно. Тепер стало зрозумілим, чому саме він опинився в цьому місяці найкращим працівником. Це такий невдалий жарт? Чи від нього просто вирішили здихатися будь що…

Макс із німим питанням вийшов з комори до дуже задоволеного Степана Сергійовича. Той мовчки підсунув хлопцю незрозумілий папірець. Єдине, що кинулося одразу в очі, це великими літерами надруковане слово «Заява».

• Іван Іванович усе передбачив, – наче пояснив Степан Сергійович. – Якщо ти не погодишся, згідно пункту сьомого договору про працевлаштування ми вимушені тебе звільнити без фінансових зобов’язань…
• Тобто! – такого Макс точно не очікував. – Як це без фінансових зобов’язань?
• Порушення корпоративної етики. – Сергій Степанович гучно зітхнув, наче із полегшенням. – Тобі дали час на роздуми до завтра.
• Так завтра я вихідний…
• Точно, до післязавтра, – і він знову не втримався від зрадницької посмішки.