Розділ 8

Трава набилася йому в рот.

Алекс виплюнув гірку кашки, перекотився на спину й виставив руки перед обличчям. Чисті. Під нігтями — земля. Шкіра на кісточках ціла — жодного сліду чужої крові.

Він рвучко сів.

Пагорб. Покручені дерева. Сірий клапоть неба між гілками. Праворуч, під коренем, росли три бліді гриби; на найбільшому лежав жук із червоною спиною. Алекс упізнав навіть жука. Першого разу він розчавив його долонею, намагаючись підвестися.

Цього разу прибрав руку.

— Покажися.

Ліс відповів шелестом. Алекс стиснув пальцями власне підборіддя, повернув голову, наче міг витрусити когось із вуха.

— Я знаю, що ти тут.

На язик ліг присмак заліза. Він прикусив щоку ще під час падіння — чи вже зараз? Від цієї дрібниці раптом стало так погано, що довелося впертися лобом у коліна. Його тіло повернулося сюди без ран. У голові досі стояв звук, із яким лезо пройшло крізь людське горло.

Під курткою щось нагрілося.

Око Вічності висіло на поясі. Алекс зірвав його, відчувши, як край оправи подряпав долоню. Тепер кристал перетинають дві тріщини. Тонка стара й нова, глибша, що розходилася біля середини на три нерівні відгалуження.

— Це ти зробив.

«Зате твоя довбана шия досі ціла».

Алекс обернувся так різко, що потягнув м'яз. Порожньо. Голос пролунав зовсім близько, але не з-за дерева. Він відчув його зубами.

— Вийди.

«А ти запроси чемніше».

Алекс підняв камінь.

Кристал лежав на плоскому корені. В оправі тремтів маленький відблиск неба. Він прицілився в нього, а тоді спинив руку: тінь від каменя впала на Око, і всередині щось ворухнулося назустріч.

«Ну ж бо. Третій раз. Перевір, чи вона жартувала».

Камінь випав із долоні.

Кілька секунд Алекс просто сидів, притискаючи руки до стегон. Потім дістав телефон. Дев'яносто сім відсотків. Стара дата. Ті самі непрочитані повідомлення. У галереї — фотографія недоїденої вечері, знята в Нью-Йорку, макет етикетки, знімок мокрого тротуару. Записів із кімнати не було.

Він гортнув ще раз. І ще.

«Можеш пошукати в кошику», — порадив голос.

Алекс заблокував екран. Так повільно, що палець побілів на кнопці.

За спиною тріснула гілка.

Він уже знав, що станеться: сухий сук ударить по нижній гілці, перевернеться й застрягне розщепленим кінцем у землі. То вперше цей звук змусив його схопитися.

Сук упав. Ударився. Перевернувся.

Алекс перехопив його, перш ніж він торкнувся ґрунту.

У лісі нічого не змінилося. Не спалахнуло світло, не зупинився вітер. На пальці лишилася колюча лусочка кори.

Він поклав гілку впоперек кореня.

— Ось, — сказав вголос. — Цього не було.

«Вітаю. Ти переміг дерево».

Алекс підвівся. Ноги витримали його вагу; коліна були молодшими за те, що він пам'ятав. Рюкзак сидів на плечах так само незручно, як у день зникнення. Всередині знайшлися пляшка, аптечка, два зім'яті батончики, блокнот із робочими начерками й дешевий складаний ніж, яким він колись відкривав посилки. Він розклав усе на куртці, перевіряючи кожен предмет окремо. Повернув у рюкзак. Затягнув лямки.

Око лишилося на корені.

Алекс відійшов на п'ять кроків.

Ліс хитнувся.

На шостому кроці він побачив крізь власні пальці світлу кору дерева. Спершу подумав, що це сонячний відблиск. Зігнув мізинець — і не відчув руху. Кісточки зникли. Край долоні став прозорим, неначе погано стерта лінія на папері.

«Назад».

Вперше Ґрумбар сказав це без насмішки.

Алекс кинувся до кореня. На третьому кроці права нога провалилася в землю по кісточку, не розсунувши листя. Він упав, підгріб себе ліктями й схопив оправу лівою рукою.

Біль повернувся разом із вагою.

Пальці правої руки стали суцільними; під нігтями лишилися білі цятки. Алекс зігнув їх один за одним, не вірячи відчуттю. У стопі пекло, наче вона побувала в крижаній воді.

— Ти знав?

Відповіді не було.

— Ґрумбаре.

«Тепер знаю».

Алекс відстебнув ланцюжок Ока від пояса й перекинув через голову. Сховав кристал під футболку. Тримав на ньому долоню, доки пальці не перестали тремтіти.

Алекс підтягнув коліна до грудей. Перед ним, на вологій землі, тягнувся ряд відбитків кросівок. П'ять виразних слідів. Шостий — тільки носок. Далі — гладка поверхня листка, на який він наступив усією вагою.

Трохи нижче по схилу простяглася біла смуга.

Вона лежала між травинками, тонка, наче хтось протягнув по землі нитку. Алекс придивився. Смуга повільно ширшала. У її межах зникали не лише колір і тіні. Трави там узагалі не ставало. Не лишалося ані зрізаних стебел ані ґрунту під ними.