Розділ 7

Земля тремтіла під копитами військових коней. Пил здіймався хмарами над дорогою, що вела до Ліртейна, а металевий дзвін обладунків змішувався з ритмічним тупотом. Близько сотні вершників мчали крізь ранкову імлу; їхні плащі з гербом королівської гвардії розвівалися за спинами.

Попереду їхав командир у важкому лицарському обладунку — його шолом прикрашала червона китиця. Меч на боці відблискував у променях сонця, що пробивалося крізь туман. За ним слідували два десятки важкоозброєних лицарів — кожен з них був ветераном численних битв, обличчя суворі й зосереджені.

Праворуч від основного загону їхали лучники, їхні довгі луки висіли за плечима, а сагайдаки, наповнені стрілами, брязкотіли в такт кроку коней. Вони тримали дистанцію від важкої кавалерії, готові розгорнутися для бою в будь-який момент.

— Швидше! — крикнув командир, підстьобуючи свого вороного жеребця. — Детектив Астар більше години не виходить на зв'язок!

Фіолетова аура навколо рук командира свідчила про його менталістські здібності. Він намагався встановити контакт з Кортом уже з самого ранку, але натомість отримував лише тривожну тишу та останнє ментальне повідомлення: "Убивця знайдений. Потрібна допомога."

Коні витримували шалений темп, їхні ніздрі роздувалися від напруження, а піна вкривала груди. Але воїни не сповільнювалися — кожен розумів важливість місії. Корт Астар був одним із найкращих детективів королівства, а його зникнення означало серйозну загрозу.

— Скільки до Ліртейна? — перекрикнув галас один з лицарів.

— П'ять хвилин їзди! — відповів командир, вказуючи вперед на димок, що здіймався над дахами далекого селища.

Лучники перевірили тятиви своїх луків, а лицарі поправили шати на мечах. Настрій був напружений — усі готувалися до найгіршого. Історії про жорстокі вбивства в Ліртейні дійшли до столиці ще вчора ввечері, а зникнення детектива лише підтверджувало їхні страхи.

Селище наближалося з кожною секундою, а гвардія мчала назустріч невідомості, готова до бою з тим злом, яке поселилося серед мирних мешканців Ліртейна.

* * *

Алекс летів вулицями Ліртейна, ноги самі несли його вперед, а легені палали від нестачі повітря. За спиною гула Тінь Ґрумбара — її голос лунав усередині черепа, немов молот по ковадлу.

"Швидше, земляне недоноске! Чуєш цей тупіт? Це за тобою їдуть!"

Алекс обернувся через плече — далеко позаду, над дахами, здіймалася хмара пилу. Металевий дзвін наближався. Гвардія. Серце калатало так, що здавалося, ось-ось вискочить з грудей.

Він повернув за ріг і врізався в торговця з кошиком яблук. Фрукти розсипалися по бруківці. Чоловік впав, закричав. Алекс не зупинився — перестрибнув через нього і помчав далі.

"Не оглядайся, ідіоте! Біжи!"

Попереду з'явилася жінка з дитиною на руках. Алекс збив її з ніг, не сповільнюючись. Малюк заревів, а мати закляла йому услід. Але він уже мчав далі, обминаючи возика з сіном, перестрибуючи через калюжі.

Дерев'яні будинки мигали повз нього, вікна дивилися порожніми очницями. Вулиці звужувалися, а попереду почав виднітися край селища. Але на виході з Ліртейна стояв бар'єр.

Алекс різко загальмував — ноги заковзали по вологій землі. Через дорогу протягнули товстий мотузок, а біля нього стояв селянин з вилами в руках. Обличчя суворе, одяг простий — звичайний охоронець.

— Ти не пройдеш, чужинче, — сказав селянин, підняв вилу. — Наказ від мера — нікого не випускати.

Алекс підняв руки, намагаючись відновити дихання.

— Слухай, мені потрібно...

"НЕМА ЧАСУ!" — заревла Тінь усередині його голови. "Убий його! ЗАРАЗ!"

Щось клацнуло в мозку Алекса. Емоції відключилися, наче хтось повернув рубильник. Він дивився на селянина холодним, порожнім поглядом.

Селянин відчув зміну і відступив на крок.

— Хлопче, не роби дурниць…

Алекс кинувся вперед з нелюдською швидкістю. Його рука прошила повітря і вхопила вила біля самого вістря. Селянин намагався відтягнути зброю, але Алекс був сильнішим. Тінь текла крізь його м'язи, надаючи нечуваної сили.

Різким рухом він виривав вила з рук охоронця і вдарив рукояткою в скроню. Селянин упав, як підкошений.Кров потекла з рани. Алекс не дивився на нього — просто переступив через тіло і підійшов до бар'єра.

Мотузок був товстий, добре закріплений між двома стовпами. Алекс поклав на нього долоні і відчув, як Тінь концентрується в руках. Темна енергія спалахнула, мотузок задимився і лопнув.

Він пробіг крізь дірку в бар'єрі і опинився на схилі за селищем. Попереду відкривався вид на глибоку безодню, вкриту ранковим туманом. Стрімкі скелі втрачалися в білій імлі, а внизу щось темніло — можливо, річка.

За спиною наростав шум. Тупіт копит, крики команд, металевий дзвін. Гвардія увійшла в Ліртейн.

Алекс стояв на краю прірви, важко дихаючи. Попереду — невідомість. Позаду — смерть.

* * *

Алекс стояв на краю прірви — груди здіймалися від важкого дихання. За спиною наростав гомін гвардії, а попереду чорніла безодня.