Розділ 5

Ліртейн занурився в морок. Вулиці спорожніли, лише примарні тіні розтягувалися під тьмяним світлом поодиноких ліхтарів. Туман повз між будинками, обгортаючи все вологою пеленою.

Колишній мечник притиснувся до стіни, зливаючись із темрявою. Його пальці рефлекторно потягнулися до  руків'я клинка — через момент Морган згадав, що ніякого меча давно немає і потрібно прикупити новий. Очі, що здавалися майже чорними в нічній темряві, вивчали двоповерхову будівлю Ґрумбара.

"Якщо він причетний, то я мертвець", — промайнуло в голові землянина. Думки роїлися, як оси в потривоженому гнізді. Що, як Ґрумбар чекає на нього? Що, як це пастка?

Алекс ковтнув холодне повітря. Відчуття чужого погляду не полишало — ніби хтось спостерігав з темряви. Він озирнувся, але побачив лише порожню вулицю та химерні тіні будівель.

Прибулець ступив у провулок, рухаючись так тихо, як тільки міг. Кожен звук здавався оглушливим — хрускіт гравію під підошвами, шелест одягу, власне дихання. Серце гупало в грудях, як загнаний звір.

Обійшовши будинок, він зупинився біля заднього двору. Вікно кухні виднілося чорним прямокутником — без світла, без руху всередині. Морган завмер, прислухаючись. Тиша. Жодного звуку кроків, жодного шепоту.

"Зараз або ніколи", — вирішив чужинець, стиснувши щелепи.

Він підкрався до вікна, намагаючись розгледіти щось у темряві всередині. Пальці намацали раму — стара, потріскана деревина піддалася легко. Віконниці не були замкнені.

Тінь за спиною ворухнулася, ніби живе створіння. Алекс відчув холодок уздовж хребта, але не озирнувся. Час спливав. Кожна секунда збільшувала ризик бути поміченим.

Блакитноокий воїн повільно потягнув раму вгору, здригаючись від кожного скрипу. Вікно піддавалося неохоче, але достатньо, щоб створити прохід.

Алекс ковзнув через вікно, немов тінь. Його ноги беззвучно торкнулися дерев'яної підлоги. Кухня потонула в темряві — лише слабке місячне світло прокрадалося крізь вікно, окреслюючи контури меблів. Стіл, кілька стільців, полиці з посудом.

Затамувавши подих, землянин завмер. Будинок мовчав, але ця тиша здавалася оманливою. Він прислухався — жодного звуку кроків, жодного шепоту. Лише власне серце гупало так гучно, що здавалося, його можна почути навіть надворі.

"Спокійно, — наказав собі Морган, проковтнувши грудку в горлі. Його долоні спітніли, а в скронях пульсувало. Час працював проти нього.

Він зробив кілька кроків углиб будинку. Дошки під ногами зрадницьки порипували, і кожен звук віддавався в голові дзвоном тривоги. Перед ним відкрився коридор — темний тунель, що вів до інших кімнат.

Алекс потягнувся до кишені, дістаючи невеликий ніж, який придбав на ринку. Не меч, але краще, ніж нічого.

Перші двері праворуч виявилися незамкненими. Він обережно прочинив їх, готовий до будь-якої несподіванки. Порожня кімната — ліжко, скриня, стіл. Ніяких слідів Ґрумбара.

"Де ж ти, орче?" — подумки запитав мечник, відчуваючи, як тіло наповнюється адреналіном.

Він швидко перевірив скрін, перебрав речі на столі. Нічого підозрілого. Жодних доказів. Жодного натяку на зв'язок із вбивством Азазеля

Наступна кімната виявилася чимось на кшталт кабінету. Морган прослизнув усередину, тримаючи ніж напоготові. Письмовий стіл, завалений паперами, кілька книжок на полиці, карта на стіні.

Він підійшов до столу, перебираючи папери тремтячими пальцями. Рахунки, листи, якісь нотатки. Серце шалено калатало, відлічуючи дорогоцінні секунди.

Знову нічого.

Алекс рушив далі коридором, напружуючи слух при кожному кроці. Серце відбивало шалений ритм, коли він наблизився до масивних дубових дверей у кінці проходу. Щось у цих дверях — можливо, їхня незвична товщина чи важкі залізні петлі — примусило блакитноокого мандрівника завмерти.

Колишній дизайнер обережно натиснув на клямку. Замкнено. Він витягнув із кишені маленький набір відмичок, який придбав кілька днів тому. Пальці, що колись вправно керували цифровим пером, тепер маніпулювали тонкими металевими інструментами. Клацання механізму пролунало як грім серед тиші.

— Дякую, Зейне, — тихо промовив землянин.

Двері прочинилися з тихим скрипом, і запах металу й мастила вдарив у ніздрі. Морган переступив поріг і завмер, приголомшений побаченим.

Кімната нагадувала моторошну майстерню божевільного механіка. Вздовж стін, на спеціальних кріпленнях, висіли механічні протези — різноманітні металеві руки Ґрумбара. Кожна з них була унікальною; кожна викликала холодок уздовж хребта.

Перша — масивна, з гострими шипами на кісточках і посиленими суглобами — явно призначалася для бійок. Друга — тонша, з вбудованим арбалетним механізмом — для полювання. Третя нагадувала багатопалу клешню з лезами замість пальців.

Воїн із чужого світу повільно рухався вздовж цієї моторошної експозиції. Четверта рука була найбільшою — справжнім тараном із закріпленим на кінці залізним кулаком. П'ята мала вбудовані гаки та ланцюги.

— Свята Земле, — прошепотів Морган, відчуваючи, як волосся на потилиці стає дибки.

У центрі кімнати стояв робочий стіл, заставлений інструментами, шестернями та деталями. На стіні — креслення нових модифікацій, схеми механізмів. Усе свідчило про одержимість Ґрумбара вдосконаленням своїх смертоносних протезів.