Розділ 3

Алекс прокинувся від різкого гуркоту й вибуху сміху. Звуки долинали знизу, де таверна жила своїм нічним життям. Він перевернувся на інший бік, натягнув на голову зношену подушку, але сон уже розвіявся.

Горло пересохло. Він сів на ліжку, провів рукою по обличчю. Кімната кружляла перед очима. Тінь усередині нього мовчала, але її присутність відчувалася — важка, як каміння на грудях.

Алекс підвівся, накинув сорочку й вийшов у коридор. Таверна не вщухала. Це місце не знало спокою — ні вдень, ні вночі.

Спустившись дерев'яними сходами, він побачив, що зала напівпорожня. Кілька столів зайняті пізніми відвідувачами; більшість із них — п'яні до нестями. Господар дрімав за стійкою, поклавши голову на схрещені руки.

У дальньому кутку Алекс помітив Азазель. Вона сиділа сама, перед нею — тарілка з недоїденою їжею і кухоль. Поряд стояв Ґрумбар, від якого тхнуло перегаром на всю залу. За ним маячили двоє його посіпак, один з яких нервово хихикав.

— Чого така гарна леді сидить сама? — Ґрумбар навис над столом Азазель. — Нам самотньо, тобі самотньо…

Азазель мовчки відсунула тарілку й підвелася, але орк схопив її за руку своєю механічною протезою.

— Куди зібралася? Ми тільки познайомилися.

— Прибери свою залізяку, — її голос звучав тихо, але чітко.

Ґрумбар розсміявся, оголивши жовті зуби.

— Чуєте? Вона мені наказує! — він різко смикнув її до себе. — Подобаються владні жінки, але спочатку треба навчити манерам.

Алекс підійшов до стійки, взяв глечик із водою, що стояв для відвідувачів. Налив собі у кухоль. Його погляд ковзнув по сцені в кутку. Він бачив напружені плечі Азазель, її стиснуті губи, погляд, що обіцяв насильство.

Щось у ньому здригнулося, але тут же згасло. Скільки разів він уже встрявав? Скільки разів намагався допомогти, рятувати, боротися? І до чого це призвело? До вигнання, до болю, до шепоту Тіні в його голові.

Він зробив ковток води. Потім ще один. Повернувся до сходів, відчуваючи, як усередині розростається порожнеча.

* * *

У кімнаті Алекс скинув сорочку й ліг на ліжко. М'який матрац прогнувся під його вагою, війнуло теплом. Тіло розслабилося, поринаючи в цей незвичний комфорт. Як давно він не відчував такого — справжнє ліжко, а не земля під відкритим небом чи караван, що похитується від руху скорпіонів.

Він заплющив очі. Знизу все ще долинали приглушені голоси, сміх, іноді — гупання кухлів об стіл. Звуки поступово віддалялися, розчинялися в теплій темряві.

Але щось муляло, не давало поринути в сон. Образ Азазель із цим орком... Алекс перевернувся на інший бік. Не його справа. Він уже надто багато разів намагався бути героєм. Ці спроби коштували йому всього.

Повіки важчали. Тепло ліжка огортало, немов кокон. Думки сповільнювалися, розпливалися. Скільки ночей він провів у холоді й страху? Зараз це здавалося далеким, наче чужі спогади.

Сон підкрадався непомітно. Востаннє Алекс подумав про кімнату поруч, про номер шість, де зараз мала б бути Азазель. Чи зуміла вона вирватися від Ґрумбара? Чи варто було втрутитися?

Але думка розтанула, не встигнувши оформитися. Тіло поринуло в темряву, в глибокий сон без сновидінь, без Тіні, без минулого. Лише тепло й м'якість ліжка, що здавалися зараз найбільшою розкішшю в усій Атерії.

Алекс поринав у сон, коли тиша раптом розкололася. Зображення почали проникати у свідомість — спочатку повільно, потім швидше, як повінь, що прориває дамбу.

Джорін з'явився першим. Його очі — широко розплющені, сповнені жаху. Гострі, як бритва, пір'я Хоукса входять у його груди. Кров бризкає повсюду. Джорін падає — його погляд не відривається від Алекса. "Чому ти не допоміг?" — запитують його мертві очі.

Тіло Джоріна розтануло, перетворившись на Евіна. Молодий тягнеться до Алекса, губи ворушаться в беззвучному крику. Пір'я кружляє навколо, кров стікає по лагідному обличчю. "Ти міг врятувати мене", — шепоче Евін, перш ніж розсипатися на попіл.

Ідріс, Зейн... Обличчя накладаються одне на одне, змішуються, розпливаються. Кожен звинувачує, кожен вимагає відповіді.

Сон змінюється. Тепер Алекс бачить тих, кого вбив власними руками. Розбійник з пустелі, з розсіченим горлом, хрипить і сміється. Шпигун Водної Ради із таверни в Азірії, чиї нутрощі ледь випали після удару меча. Грог Малм у гробниці, який ледь не став жертвою мечника, тільки ось Зейн завадив, добивши орка самотужки.

Їхні тіла громадяться одне на одному — гора плоті й кісток, що сягає неба.

Демон виринає з цієї гори — його шкіра — мов розплавлена лава. Алекс відчуває віддачу рушниці, бачить, як куля пробиває древню плоть. Вибух гранати. Леонард поруч викрикує закляття. Демон падає, але його очі залишаються живими, пронизують Алекса поглядом.

Останнім приходить Хоукс. Алекс знову відчуває вагу меча в руках, бачить, як лезо розтинає повітря, плоть, кістку. Голова Хоукса відділяється від тіла, котиться по землі, зупиняється біля ніг Алекса. Очі розплющуються, дивляться вгору.

Тіла навколо, тіла під ногами. Кров заповнює простір, підіймається до колін, до пояса.

Крик виривається з горла Алекса — довгий, нелюдський.