Розділ 2

Двері "Солоного кота" прорізали тишу хрипким скрипом. Завсідники не підняли очей — тут ніхто не цікавився новоприбулими, якщо вони не несли проблем або грошей.

Жінка переступила поріг, струсивши з плаща краплі дощу. Її заношений одяг нічим не вирізнявся серед місцевих: такий самий, потертий і темний від бруду та часу. Шарф, обмотаний навколо шиї, приховував шкіру, хоча вечір був теплим.

Вона зупинилася на мить, окинувши поглядом приміщення. Таверна дихала спертим повітрям — запахом прогірклого пива, поту та диму. Обличчя відвідувачів ховалися в тінях від тьмяних свічок.

Щось у її поставі змусило старого корчмаря підняти погляд. Плечі розправлені, підборіддя трохи підняте — так не тримаються селяни чи бродяги. Так тримаються люди, яким звично віддавати накази.

Вона рушила до стійки — кожен крок— виважений і точний. Не човгала ногами, як втомлені подорожні. Не метушилася, як налякані втікачі. Її хода нагадувала рух хижака — економний, цілеспрямований.

Під брудним каптуром проглядалося бліде обличчя з тонкими рисами. Високі вилиці, пряма лінія носа, стиснуті губи. Очі — темні й глибокі — дивилися прямо, не опускаючись додолу, як у більшості відвідувачів.

Корчмар мимоволі випрямився, коли вона підійшла. Роки, проведені за стійкою, навчили його розрізняти людей. І ця жінка, попри свій вигляд, була з тих, кого він бачив лише здалеку — коли вони проїжджали містом у каретах із гербами.

— Кімнату на ніч, — промовила вона тихо, але чітко. Голос — рівний, без акценту чи простонародних слів.

Азазель поклала на стійку кілька монет — не кидаючи їх, як робить більшість, а акуратно розмістивши на дереві. Пальці — довгі, з тонкими кістками під блідою шкірою, з нігтями, що попри бруд були акуратно підрізані.

— Шоста кімната ліворуч, — буркнув корчмар і кинув ключ через стійку.

Азазель спіймала його одним рухом, не відводячи погляду від чоловіка. Її пальці зімкнулися навколо металу з тихим дзвоном.

Дерев'яні сходи протестували скрипом під її вагою. Вона піднімалася не поспішаючи, одна рука ковзнула під плащ — перевірити кинджал на поясі. Звичка, яка врятувала їй життя не раз.

Гучний свист розрізав повітря таверни, коли вона дійшла до середини сходів. Азазель завмерла, не обертаючись. Її спина напружилася під плащем.

— Яка краса до нас завітала, — прогуркотів голос із дальнього кутка. — Гей, леді, може, розділиш компанію з Ґрумбаром?

Вона повільно обернулася. Біля столу в темному кутку сиділа трійця — людина, напіворк і величезний орк. Саме він і свистів. Його квадратна щелепа розтяглася в посмішці, а механічна ліва рука з брязкотом опустилася на стіл, перекинувши кухоль з елем.

Азазель окинула їх холодним поглядом. Погляд — як лезо кинджала, гострий і безжальний. Двоє супутників Ґрумбара здригнулися і відвели очі, один навіть відсунувся від столу.

Але орк лише ширше оскалився. Його маленькі очі спалахнули, наче вуглини. Він провів язиком по нижній губі, розглядаючи жінку з голови до ніг. Шрам через усе обличчя побілів від збудження.

— Люблю гордих, — хрипко прошепотів він, достатньо гучно, щоб вона почула. — Вони найсолодше ламаються.

Азазель не відповіла. Лише на мить її рука під плащем стиснула руків'я кинджала сильніше. Потім вона відвернулася і продовжила підйом сходами.

Мілґ нервово забарабанив пальцями по столу, коли кроки Азазеля стихли нагорі.

— Може, цю краще не чіпати, га? — Його почорнілі зуби клацнули. — Щось у ній не те…

Роттар мовчки кивнув — його порожній погляд не відривався від сходів. Фартух м'ясника був заляпаний свіжими плямами.

— Тьху! — Ґрумбар гепнув механічною рукою по столу. Кухлі підстрибнули, розливаючи ель. — Злякалися баби? Подумаєш, дивись, як королева.

— Не баба то, — прошепотів Мілґ, озираючись. — Бачив, як рухається? Як ножем грається під плащем?

— Тим цікавіше буде, — Ґрумбар облизнувся. Шестерні в його протезі заскрипіли, коли він стиснув кулак. — Горді завжди падають найнижче. Ще благатиме.

Роттар раптом підвівся. Його велика постать нависла над столом.

— Сядь! — гаркнув орк. — Думаєш, не впораюся з однією дівкою?

— Не дівка вона, по очах бачив, — похитав головою Роттар. Його перший раз за вечір слова пролунали як удар молота. — Хижак-то.

— От і добре, — Ґрумбар оскалився. — Люблю, коли здобич огризається. Солодша перемога.

* * *

Двері таверни знову відчинилися, цього разу гучніше, ніж коли заходила Азазель. Постать у запиленому плащі ввалилася всередину, спотикнувшись об поріг. Чоловік виглядав так, ніби пройшов крізь пекло — одяг подертий, руки вкриті свіжими опіками та подряпинами, обличчя змарніле від утоми.

Попри це, Алекс усміхався. Він роззирнувся по таверні, глибоко вдихнув запах смаженого м'яса і пива, і його усмішка стала ще ширшою.

— Ель і щось поїсти, — кинув він, підходячи до стійки і дістаючи з кишені дві монети.

Корчмар окинув його оцінюючим поглядом і мовчки кивнув. Алекс сів за вільний столик у кутку, де його не було видно з вулиці. Обережно, щоб ніхто не помітив, він витягнув із внутрішньої кишені смартфон і маленький камінь з вирізьбленими на ньому символами.