Тінь, що впала з неба

Удар. Алекс впав обличчям у мокру траву, відчуваючи, як холодні краплі води просочуються крізь його джинси. Він закашлявся, намагаючись вдихнути повітря після падіння.

- Якого... - Він підвівся на лікті й завмер. Перед ним розкинувся знайомий краєвид — той самий пагорб, ті самі дерева з покрученими стовбурами. Точнісінько як тоді, коли він вперше опинився в Атерії.

Алекс опустив погляд на себе. Замість обладунків — його стара футболка з логотипом дизайнерської студії. Кросівки Nike замість шкіряних чобіт. І жодного меча.

- Це неможливо. - Він провів рукою по обличчю — шраму не було. Шрам, який він отримав у бою з Хоксом, просто зник.

Світ навколо плив, наче акварельна картина під дощем. Кольори змішувалися, створюючи сюрреалістичні візерунки. Останнє, що він пам'ятав — битву з Моросом, спалах світла від кристала...

- Гей! - Алекс крикнув у порожнечу. Його голос прозвучав глухо, ніби крізь товщу води. "Це якийсь трюк? Морос!"

Тиша. Лише шелест листя відповів йому. Він спробував зосередитися, згадати хоч щось із того, що сталося після спалаху. Але спогади вислизали, як риба крізь пальці.

Алекс зірвав травинку, розім'яв її між пальцями. Вона була реальною. Надто реальною. Він відчував її запах, текстуру — все було точно як у той перший день.

-Це не може бути правдою, - прошепотів він, відчуваючи, як паніка повзе по спині холодними мурашками. - Я не міг просто... повернутися назад. -

Алекс спробував підвестися, але раптом повітря наче загусло в легенях. Він схопився за груди, відчуваючи, як серце гупає під ребрами з шаленою швидкістю. Кожен удар віддавався у скронях, заглушаючи всі інші звуки.

- Дихай, - наказав він собі. - Просто дихай.

Але легені відмовлялися слухатися. Кожен вдих перетворювався на болісну боротьбу, наче хтось поклав йому на груди важкий камінь. Перед очима попливли чорні цятки, розмиваючи й без того нечіткі обриси дерев.

Алекс упав на коліна, вчепившись пальцями у вологу землю. Холодний піт виступив на чолі, стікаючи по скронях. Думки хаотично стрибали в голові: - Це кінець? Я помер? Морос переміг?

Він спробував зосередитися на чомусь реальному — на відчутті землі під пальцями, на запаху вологої трави, на шелесті листя. Але паніка поглинала його, як чорна діра, затягуючи все глибше.

Його тіло тремтіло, наче в лихоманці. Алекс заплющив очі, намагаючись сповільнити шалений пульс. Він відчував, як кров гуркоче у вухах, заглушаючи навіть власні думки.

"Вдих... видих... вдих..." — повторював він подумки, але повітря все одно не вистачало. Пальці затерпли, по тілу пробігали хвилі жару й холоду.

Раптом десь у глибині свідомості промайнула думка: "Амулет!" Алекс судомно обмацав шию, груди, кишені. Нічого. Амулет, який він виміняв у Лайли, зник разом з усім іншим.

Та залишалася одна річ, яка перебувала з ним під час "переходу". Глянувши на свій пояс, землянин побачив обережно підвішене Око Вічності. "Що? Як?" — пролетіли думки в його голові. "Як воно тут опинилося?" — майже вигукнув він. Обережно відстібнувши амулет від поясу, чоловік узяв його до рук. При уважному огляді можна було помітити одну деталь: маленьку тріщину, яка проходила через око.

* * *

Алекс провів руками по своєму одягу. Та сама потерта куртка, яку він купив на розпродажі в Брукліні. Джинси з дірками на колінах — не модними, а справжніми, від падіння на асфальт, коли він поспішав на метро.

- Це божевілля, — пробурмотів він, намацавши в кишені телефон. iPhone блимнув екраном — 97% заряду. Дата на екрані показувала той самий день, коли він вперше потрапив до Атерії.

він закинув руку за спину. Рюкзак. Той самий, який в нього відібрали ті дивні люди, коли він потрапив до них в полон. Він розстебнув блискавку — пляшка води, аптечка з бинтами та знеболювальним. Все на місці, ніби ніхто й не торкався його речей.

- Як це можливо? — прошепотів він, дістаючи пляшку. Вода була прохолодною, з краплями конденсату на пластику. Він відкрутив кришку — запах був свіжим, ніби пляшку щойно купили в магазині.

Телефон завібрував у руці — сповіщення про непрочитані повідомлення. Ті самі, які він не встиг прочитати того дня. Від босса, від сестри, від служби доставки. Алекс провів пальцем по екрану — все працювало, ніби він досі був у Нью-Йорку.

Але навколо розкинувся ліс Атерії, з його химерними деревами та незвичним повітрям.

Морган сховав телефон назад у кишеню. Вітер пронизав його наскрізь, змусивши здригнутися. Холод прокрався під футболку, викликаючи мурашки на шкірі.

- Якби це був сон, я б не відчував цього, — землянин обхопив себе руками, намагаючись зігрітися. Його подих перетворювався на білу пару в повітрі.

Алекс притулився спиною до найближчого дерева. Кора впилася в спину через тонку тканину, але це відчуття було таким реальним, таким... справжнім. Він провів пальцями по грубій поверхні стовбура — кожна тріщинка, кожен виступ відчувався чітко й виразно.

- У снах такого не буває, — колишній дизайнер потер замерзлі долоні. Пальці вже почали німіти від холоду. Він спробував зігріти їх диханням, але це мало допомогло.